Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

Праця в’язнів завжди була — і завжди буде — набагато менш продуктивною, ніж вільна праця. Але цей урок ще не було засвоєно. Коли у листопаді 1938 року Миколу Єжова було усунуто від влади, його наступник на посаді керівника НКВД Лаврентій Берія майже відразу ж почав змінювати табірний режим і правила, раціоналізувати їх — усе це з метою повернути їх туди, де вони, на думку Сталіна, мали знаходитися: у серце радянської економіки.

Берія не дійшов — ще не дійшов — висновку про те, що табірна система за самою своєю природою є непродуктивною і марнотратною. Здається, що тоді він був переконаний у некомпетентності керівників табірної системи. Тоді він був сповнений рішучості перетворити табори на справді прибуткову частину радянської економіки — цього разу в дійсності.

Ні тоді, ні пізніше Берія не звільняв з таборів значних кількостей несправедливо засуджених в’язнів (хоча НКВД звільнило декого з таких в’язнів з тюрем). Табори ні тоді, ні пізніше не стали хоч якось гуманніші. Дегуманізація «ворогів» продовжувала домінувати у мові охоронців і адміністрації до самої смерті Сталіна. Продовжувалося злочинне поводження з політичними — а насправді з усіма в’язнями: 1939 року, під пильним особистим наглядом Берії, перші в’язні почали працювати на колимських уранових копальнях — фактично без жодного захисту від радіації[407]. Берія змінив тільки один аспект системи: він наказав начальникам таборів тримати більше в’язнів живими і краще їх використовувати.

Хоча це ніколи відверто не проголошувалося, Берія також послабив заборону «наймати» політичних в’язнів з інженерною, науковою та технічною підготовкою для роботи на інженерних посадах у таборах. Табірні начальники на низовому рівні все ще насторожено ставилися до використання політичних в’язнів як «спеціалістів» — і так триватиме до смерті ГУЛАГу в середині 1950-х років. 1948 року різні гілки апарату безпеки все ще продовжуватимуть сперечатися стосовно того, чи потрібно забороняти політичним в’язням працювати як фахівцям; дехто твердив, що це надто небезпечно з політичних міркувань, інші заявляли, що без них таборам надто тяжко працювати[408]. Хоча Берія так ніколи і не розв’язав цієї дилеми. Він надто сильно прагнув зробити НКВД продуктивною частиною радянської економіки для того, щоб дозволити усім найвидатнішим науковцям та інженерам — в’язням ГУЛАГу — відморожувати собі руки і ноги на Далекій Півночі. У вересні 1938 року він почав організовувати спеціальні групи і лабораторії для ув’язнених науковців, які серед в’язнів називалися шарашки. Солженіцин, який сам працював на шарашці, описав одну з них — «особливий таємний номерний науково-дослідний інститут» — у романі «У першому колі».

«До старої будівлі підмосковної семінарії, завчасно обнесеної колючим дротом, привезли півтора десятка зеків, викликаних з таборів… [Шарашка] займалася розпакуванням численних ящиків, притягнутих трьома поїздами з Німеччини; захоплювала зручні німецькі стільці і столи; сортувала… апаратуру»[409].

Спочатку шарашки називалися «особливими конструкторськими бюро». Потім вони відомі під збірною назвою «Четвертого особливого відділу» НКВД, у них працювало близько тисячі науковців. У деяких випадках Берія особисто відшукував талановитих науковців і наказував перевезти їх до Москви. Агенти НКВД давали їм помитися, постригтися, поголитися й відпочити — і відправляли до тюремних лабораторій. Серед найважливіших «знахідок» Берії — авіаконструктор Туполєв, який прибув до своєї шарашки, несучи мішок зі шматком хліба і кількома грудками цукру (він відмовився віддавати ці запаси, навіть коли йому сказали, що годуватимуть краще).

У свою чергу Туполєв дав Берії список тих, кого слід викликати: серед них були Валентин Глушко, провідний радянський конструктор реактивних двигунів, і Сергій Корольов, який потім стане «батьком» першого радянського супутника — і фактично всієї радянської космічної програми. Корольов повернувся до Лубянської тюрми після 17 місяців на Колимі, втративши від цинги багато зубів, «голодним і виснаженим» на вигляд, за словами своїх товаришів по ув’язненню[410]. Проте у серпні 1944 року Берія у своєму звіті перелічить двадцять значних прикладів військових технологій, розроблених на його шарашках; вони широко використовувалися в оборонній промисловості під час Другої світової війни[411].

У певних відношеннях правління Берії могло видаватися поліпшенням також і для звичайних зеків. Загалом становище з продуктами тимчасово покращилося. Як відзначав Берія у квітні 1938 року, табірну норму харчування у дві тисячі калорій на день було встановлено для людей, що сидять в тюрмі, а не для людей, що займаються фізичною працею. Через крадіжки, махінації та покарання за погану роботу навіть ці малі пайки ще зменшувалися — іноді на 70%; багато в’язнів голодували. Він шкодував не тому, що йому жаль було людей, а тому, що вищі рівні смертності й захворюваності не давали НКВД виконувати виробничі плани 1939 року. Берія зажадав розробки нових норм харчування — з тим, щоб «фізичні можливості табірної робочої сили можна було максимально використати у будь-якій галузі промисловості»[412].

Харчові норми справді було підвищено, однак беріївський режим навряд чи давав привід очікувати приходу в табори людяного ставлення до в’язнів. Навпаки, система перетворення в’язнів з людей на виробничі одиниці пішла ще на кілька кроків далі. Як і раніше, в’язнів у таборах могли засуджувати до смерті — але вже не просто за контрреволюційні тенденції. На тих, хто відмовлявся працювати або активно дезорганізовував роботу, чекали «суворіший табірний режим, штрафні камери, гірше харчування й умови життя та інші дисциплінарні заходи». Звинувачені в «ухилянні» також отримуватимуть нові вироки, аж до страти[413].

Місцеві прокурори негайно почали розслідування. Наприклад, у серпні 1939 року було страчено одного в’язня, який не тільки відмовлявся працювати, а й підбурював до цього інших. У жовтні трьох жінок-в’язнів, очевидно, православних черниць, було звинувачено у відмові працювати і у співанні в таборі контрреволюційних псалмів: двох розстріляли, а третій дали додатковий термін ув’язнення[414].

Роки Великого терору мали ще один наслідок. ГУЛАГ ніколи більше не вважатиме в’язнів такими, що можуть повністю виправитися. Було ліквідовано систему «дострокового звільнення» за добру поведінку. У своєму єдиному відомому публічному втручанні у повсякденну діяльність таборів Сталін особисто поклав край достроковим звільненням — на тій підставі, що вони завдають шкоди економічній діяльності таборів. 1938 року в промові на засіданні Президії Верховної Ради він запитував:

«Чи не можемо ми подумати про якусь іншу форму винагороди за їхню роботу — медалі чи ще щось подібне? Ми чинимо неправильно, ми порушуємо роботу табору. Звільняти цих людей, можливо, необхідно, але з точки зору народного господарства це помилка… ми звільнятимемо найкращих людей і залишатимемо найгірших»[415].

З цією метою у червні 1939 року було видано указ. Через