Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

кілька місяців після того було видано ще один указ, який скасовував «умовно-дострокові звільнення» також і для інвалідів. Відповідно збільшилася кількість хворих в’язнів. Відтепер головною мотивацією в’язнів, які добре працювали, мало стати поліпшення «постачання і харчування», — а також медалі, які Сталін вважав такими привабливими.

1940 року їх почали видавати навіть у Дальстрої[416].

Деякі з цих ініціатив суперечили тогочасному законодавству і справді викликали опір. Генеральний прокурор Вишинський і народний комісар юстиції Ричков виступали проти скасування дострокового звільнення, а також проти запровадження смертної кари звинуваченим у «дезорганізації табірного життя». Але Берія, як до того Ягода, мав очевидну підтримку з боку Сталіна, і з усіх сутичок він вийшов переможцем. З 1 січня 1940 року НКВД навіть було надано право забрати назад близько 130 тисяч в’язнів, «позичених» іншим міністерствам. Берія був рішуче налаштований зробити ГУЛАГ справді прибутковим[417].

За дивовижно короткий час беріївські нововведения принесли результат. В останні місяці перед Другою світовою війною економічні показники ГУЛАГу знову почали зростати. 1939 року оборот НКВД становив 4,2 мільярда рублів. 1940-го він досягнув 4,5 мільярда. Коли під час війни кількість в’язнів у таборах збільшуватиметься, ці показники зростатимуть ще швидше[418]. За даними офіційної статистики, рівень смертності у таборах з 1938 до 1939 року скоротився наполовину, з 5 до 3%, незважаючи на те, що кількість в’язнів продовжувала зростати[419].

Таборів у цей час було вже набагато більше, і самі вони були набагато більшими, ніж на початку десятиліття. За період з 1 січня 1935 року по 1 січня 1938-го кількість в’язнів майже подвоїлася — з 950 тисяч до 1,8 мільйона, при тому що до заслання було засуджено ще близько мільйона людей[420]. Табори, які колись не мали нічого, крім кількох бараків і колючого дроту, тепер перетворилися на справжні промислові гіганти. Головний табір Дальстрою Сєввостлаг 1940 року мав майже 200 тисяч в’язнів[421]. У Воркутлагу, гірничодобувному таборі, який виріс з «Рудника № 1» Ухпечлагу, 1938 року утримувалося 15 тисяч в’язнів; 1951-го там їх буде понад 70 тисяч.

Проте були і нові табори. Мабуть, найсуворішим серед цього нового покоління був Норильлаг, який зазвичай називають Норильськ. Як Колима і Воркута, він знаходиться за Полярним колом — прямо над величезним родовищем нікелю, ймовірно, найбільшим у світі. В’язні Норильська не тільки видобували нікель, а й збудували нікелевий завод та електростанцію. Потім вони збудували місто Норильськ — для співробітників НКВД, які керували шахтами й заводами. Як і його попередники, Норильськ швидко зростав. 1935 року табір мав 1200 в’язнів, 1940-го їх було вже 19 500. 1952 року, коли табір досягнув свого найбільшого розміру, там утримувалося 68 849 в’язнів[422].

1937 року НКВД також створило Каргопольлаг в Архангельській області, за ним, 1938-го — Вятлаг у Центральній Росії і Краслаг на півночі Сибіру у Красноярському краї. Спочатку всі вони були лісовими таборами, які згодом почали займатися іншими видами діяльності: було збудовано цегельні й деревообробні заводи, меблеві майстерні. Всі вони у 1940-х роках подвоїли або потроїли свої розміри, на той час у кожному з них утримувалося приблизно по 30 тисяч в’язнів[423].

Також були й інші табори, що відкривалися, закривалися й реорганізовувалися з такою швидкістю, що часто тяжко з’ясувати точні цифри за якийсь конкретний рік. Одні були дуже невеликі, збудовані для обслуговування потреб конкретного заводу, виробництва чи будівництва. Інші були тимчасові, створені з метою будівництва доріг чи залізниць і невдовзі забуті. Для вирішення величезної кількості їхніх складних проблем адміністрація ГУЛАГу зрештою створила підрозділи: Головне управління промислових таборів, Головне управління таборів шляхового будівництва, Головне управління таборів лісового господарства і т. ін.

Та змінилися не тільки розміри. З кінця 1930-х років усі табори стають суто промисловими, без фонтанів і «садів» Вишлагу, без ідеалістичної пропаганди, яка супроводжувала будівництво Колими, без в’язнів-фахівців на всіх рівнях табірного життя. Адміністратор Ольга Василєєва, яка працювала інженером і інспектором у ГУЛАГу та на інших будівництвах у кінці 1930-х — 1940-х роках, згадувала, що у попередні періоди «було менше охоронців, менше адміністраторів, менше найманих працівників… У 1930-х роках в’язні могли виконувати всі роботи — писарів, перукарів, охоронців». Однак у 1940-ві роки, згадує вона, все це припинилося: «Все це почало набувати масового характеру… стало суворішим… коли табори розрослися, режим став жорстокішим»[424].

Можна сказати, що у кінці 1930-х років радянські концентраційні табори фактично оформились. На той час вони поширилися майже в усі регіони Радянського Союзу, в усі 12 його часових поясів і у більшість його республік. Від Актюбінська до Якутська більше не залишилося жодного великого міста, яке не мало б свого табору чи колонії. Праця в’язнів використовувалася у виробництві всього — від дитячих іграшок до військових літаків. У Радянському Союзі 1940-х років багато де було тяжко, роблячи свої повсякденні справи, не зустрітися з в’язнями.

Ще важливіше те, що табори змінилися. Вони більше не були групою своєрідних виробничих об’єктів, вони являли собою повністю розвинутий «табірно-промисловий комплекс», зі своїми власними правилами і звичаями, особливою системою розподілу й ієрархією[425]. Величезний бюрократичний апарат, який мав особливу власну культуру, керував з Москви безкрайою імперією ГУЛАГу. Центр регулярно надсилав накази до місцевих таборів, керуючи всім — від загальної політики до найдрібніших деталей. Хоча місцеві табори не завжди виконували (і не завжди могли виконувати) ці закони буквально, випадковість і імпровізації, які панували на ранніх етапах розвитку ГУЛАГу, зникли назавжди.

Долі в’язнів і далі залежатимуть від радянської політики, економіки, а передусім — від перебігу Другої світової війни. Але епоха спроб і експериментів минула. Система стабілізувалася. Набір процедур, який в’язні назвали «м’ясорубкою» — методи арешту, допитів, транспортування, харчування та роботи, — міцно закріпився. По суті, він залишатиметься майже незмінним до самої смерті Сталіна.

ЧАСТИНА II

ЖИТТЯ І ПРАЦЯ В ТАБОРАХ

Розділ 7

АРЕШТ

Ми ніколи не запитували, почувши про останній арешт, «За що його взяли?», але таких, як ми, було небагато. Збожеволілі від страху люди ставили одне одному це питання для чистого самозаспокоєння: людей беруть за щось, значить, мене не візьмуть. бо немає за що! Вони мудрували, придумуючи причини і виправдання для кожного арешту: «Вона ж і справді контрабандистка», «Він таке собі дозволяв», «Я сам чув, як він сказав…». І ще: «Цього слід було чекати — у нього такий жахливий характер», «Мені завжди здавалося,