Читати книгу - "Таємниця Єви"

стоїть сам король, гримнув постріл, і куля звалила його з ніг.

– Мені належить ваше життя, Стефане, – промовила графиня Сенявська, опускаючи зброю, – я щойно тримала його в руках… І подарувала його вам назад, ваша величносте. Не забудьте про це!.. Ось покара за кожне слово, яким ви зранили мою гордість і моє серце!..

За мить вона і її охоронці зникли в темряві, мов примари, яким, кажуть, буває млосно перед грозою і вони починають біснуватися.

Король Стефан Баторій нахилився до чоловіка, якому щойно програв у чесному поєдинку, і перевірив його дихання. Острожанин був мертвий… Тоді він повернувся і рушив убік кам’яних сходів, що вели до костелу Антонія. Ступивши кілька кроків, він уздрів перед собою сірувату фігуру дівчини, що ридала, сидячи на сирому камінні.

– Ki vagy te? – запитав він у неї.

Проте Магда також не знала ані слова по-угорському, тому й далі плакала без упину… Вона чекала тут до останнього, зробила все, як просив у листі цей проклятущий Острожанин, який збаламутив її і дав управительці купу грошей, через які та просто випхала її з борделю.

Щоденник моря

Тепер я часто згадую цьогорічне спекотне літо, коли за цілковитою випадковістю потрапив до Криму. Військовий канцелярист у Києві помилково вписав моє ім’я до списку тих, кого відряджали в Алушту готувати тамтешню піхотну роту до візиту цілої плеяди генералів з Петербурга. Подейкували, що Алушту планував відвідати навіть сам імператор…

Завдання моє могло здаватися комусь простим, але той, хто бодай раз із таким стикався, чудово зрозуміє, наскільки важливою була моя місія. Генералам будь-якої армії недостатньо бачити рівний стрій солдат. Вони ще прагнуть чути піднесений марш і рівний барабанний бій. Як можна зрозуміти, я військовий диригент. Улітку 1898 року мені дали всього місяць, аби створити з двадцятьох солдат справжній військовий оркестр. Той, хто мав їхати до Криму із самого початку, зітхнув з полегшенням. А оскільки він був старший по званню, то мені не лишалося нічого, як збиратись у дорогу.

Відтоді вже минуло півроку, але жоден день не пройшов без того, щоб я не пригадав Алушту і ті події, які трапились зі мною біля моря. На додачу, одного дня я отримав поштою маленьку посилку, до якої був доданий короткий лист: «Андрію, це її щоденник. Я не можу більше його читати. Нехай залишається у тебе… Данило».

Прибувши тоді на місце, я одразу вирушив до штабу, який одночасно був квартирою командира, полковника Румеля. Постукавши в двері, я почув зсередини голос, який наказав заходити. Ступивши до кімнати, виструнчився, віддав честь і представився.

– Сідайте, майоре, – з якоюсь байдужістю проказав полковник, що виявився міцним бородатим чолов’ягою у розстебнутому мундирі, – хочете води? Спека диявольська…

Він узяв порожню склянку і, наповнивши її з глека, простягнув мені. Я подякував і з приємністю випив. Тим часом полковник швидко прочитав лист, який я привіз із собою.

– Нам справді потрібен диригент, – сказав він, – тому я дуже радий, що ви тут, бо роботи непочатий край. Але сьогодні відпочивайте, майоре. До роботи візьметесь завтра.

– Ваше благородіє, якщо дозволите, я хотів би поспілкуватися з музикантами сьогодні. У мене всього місяць, гаяти часу не можна.

Полковник схвально кивнув.

– Гаразд, але почекайте хоча б до вечора, коли буде не так спекотно. Зараз ви нічого від них не доб’єтесь.

– Так точно, – відповів я.

– Я би радо виділив для вас помічника, але так сталося, що з офіцерів тут – лише ми двоє, – мовив полковник, – тож ви другий після мене.

Я підвівся і виструнчився.

– Та припиніть ви, – засміявся Румель.

– Є ще офіцер у званні капітана, – продовжив полковник, – але він зараз під арештом.

Я всіляко намагався приховати свою цікавість, але, схоже, це мені не вдалося.

– У нас тут сталася вкрай неприємна подія, – неохоче пояснив Румель, – як ви знаєте, в Алушту віднедавна вирушають на відпочинок з усієї імперії. Мовляв, тутешнє повітря має цілющі якості… Так-от, два місяці тому прибула поважна родина з Харкова, Білявські. Дворяни, багачі… Ох, мать його…

Полковник раптом зітхнув так важко, мовби на плечі йому хтось опустив десятипудову брилу.

– Білявські прибули сюди зі своєю шістнадцятилітньою донькою. Та запала на нашого капітана, а тиждень тому загинула за загадкових обставин… Звісно, підозри найперше впали на нього, тому капітан і перебуває під арештом до з’ясування обставин.

– Нашого офіцера підозрюють у вбивстві? – запитав я.

– У вбивстві чи причетності до вбивства, – відмахнувся полковник, – однаково кепсько, погодьтесь…

Я погодився.

– Хоча сумніваюсь, що це він зіштовхнув її зі скелі, – додав Румель, – капітан Кравецький ловелас і пройдисвіт, але не вбивця. Найгірше, що цей бовдур мовчить і відмовляється будь-що розповідати слідчим.

– Ваше благородіє, я готовий поговорити з цим офіцером! Можливо, мені вдасться дізнатись подробиці, – вирвалось у мене.

– Займіться своїм оркестром, – різко відрубав полковник, – я хочу, щоб за місяць від них чулося щось пристойне, а не тільки матюччя.

– Слухаюсь!

– Вільно! Ідіть, майоре…

* * *

Щоденник Ніни Білявської

«5 червня 1898 року, Харків.

Лізо! Люба моя подруго, шкода, що зараз ти так далеко!.. Сьогодні моє серце переповнене радістю: за кілька тижнів я нарешті побачу море. Вперше в житті, Лізочко!..

Ми вирушаємо, щойно батько владнає свої справи, а мама підбере собі гардероб. Ти ж пам’ятаєш, Лізо, скільки їй усього потрібно?…

Мені наказано вивчити наперед десять сторінок французької і стільки ж математики, але мене це не засмучує. Я на все згодна, аби лише збулася моя мрія! Адже я з самого дитинства мрію про море!.. Завжди намагалась уявити, яке воно, як шумить, як хвилями накочується на берег, як лагідно торкається ніг. Лишилося зовсім трохи, Лізочко!..

А ще я мрію побачити корабель. Справжній великий корабель з велетенськими білими вітрилами, як у тому романі, що ми читали разом… Лізо, як мені тебе бракує! Іноді мені здається, що ця радість моя неповна. А неповна через те, що я не можу поділитися нею з тобою.

Пишу це все в щоденнику, бо не можу надіслати тобі листа. Батьки чомусь забороняють мені це робити. Мовляв, звідси не доходять листи до Франції… Але коли ми знову з тобою побачимось, я дам тобі все прочитати. Все-все, що тобі написала і ще напишу.

Мені хотілося б додати сюди деякі інші мої переживання і мрії, проте ще не час для них.

Ненадовго прощаюся, моя люба подруго!

Мушу вчити французьку.

Цілую.

Твоя Ніна».

* * *

Я залишив речі у своєму новому помешканні і вийшов прогулятися.