Читати книгу - "Репортер"

БМУ Горенкова десять процентів від зекономлених ним грошей — у тому разі, коли здасть поліклініку в строк, по найвищій якості, я подзвонив йому через два тижні й повідомив, що предмет розмови набуває реальних рис; «коли можна приїхати на сніданок?»…

— Як це коли? — щиро здивувався Горенков. — Завтра! Чого ж час розбазарювати?!

Оскільки я передбачав, що розмова може набути несподіваного (скоріше навпаки — жданого) характеру, то запросив з собою завідуючу відділом охорони здоров’я міськвиконкому Бубенцову, і ми поїхали в БМУ.

Насамперед мене вразив кабінет начальника: розкішний, хоч і строгий, вищою мірою функціональний; я не міг навіть подумати, що в довжелезному бараці, облагородженому, немов шведський будинок, вагонкою, можна влаштуватися так красиво й достойно.

Після перших вітальних слів я спитав, чи розумно витрачати дефіцитну вагонку на те, щоб так прикрашати тимчасовий барак.

— Я досить поважаю мій народ, щоб не дозволити йому жити в багні, — відповів Горенков різко. — Хочете, щоб люди навчилися цінити власне достоїнство в хліві? Якщо у Стані— славського театр починався з вішалки, то й у нас робота починається зі штабу. Тим більше, що вагонка ця на повітрі тільки висохне як слід. А кабінет мій зроблено з неякісного дерева, люблю столярничати, кожної суботи я стругав панелі, сам прооліфив, сам підібрав за тонами — преміальних собі за це не виписував…

Галина Марківна Бубенцова в унісон моєму настроєві, немов пропустивши мимо вух слова Горенкова, підібгала губи:

— У нашого міністра кабінет удвічі менший за ваш…

— Значить, поганий міністр, — Горенков розсміявся. — Не вміє працювати, коли сидить у нікудишньому приміщенні…

— Ну, знаєте, — Бубенцова подивилася на мене з розгубленістю, чекаючи підтримки.

Я спитав:

— Мабуть, у молодості захоплювалися Чернишевським? А найбільше «Що робити?»

— Чому в молодості? — Горенков перевів смішливий погляд з Бубенцової на мене. — В молодості нам прищеплюють ненависть до класики, до неї повертаєшся вже в зрілості.

— Хто ж це вам прищеплював ненависть до класики? — ще жорсткіше наступала Бубенцова.

— Радянська школа, — Горенков не приховував усмішки. — За п’ять годин треба осягнути всього Чернишевського… Це ж справжнісінький цитатник з «великого керманича»! Настругали абзаців і примушують зубрити… Замість того щоб кілька днів почитати вголос «Що робити?» і пояснити, чому ця книжка сучасна й понині… Краще розповісти один епізод з життя Миколи Гавриловича, ніж бубоніти хронологію його біографії.

— Ну ви вже мені пробачте, — Бубенцова знову подивилася на мене, все ще шукаючи підтримки, — ви просто все заперечуєте…

— Але ж не Черчілль написав: «Я прийшов у світ, щоб не погоджуватися». Горький… А його ще не заборонили… Ну що, поснідаємо?

Не чекаючи нашої згоди, він підвівся з-за прямокутного стола і штовхнув рукою стіну позад себе; вона легко піддалася, і ми побачили маленьку кімнату відпочинку, стіл, накритий накрохмаленою скатеркою, вишитою червоним узором, самовар, калачі, масло в красивій вазочці і варення.

— Будь ласка, — запросив він. — Чесно кажучи, я ждав міністра без свідка, тому ми швиденько знайдемо третій прибор для нашої чарівної дами…

Ось тоді, за чаєм, він і виклав мені свою доктрину, яку Бубенцова — уже в машині — розцінила як «куркульську».

— «Гроші»! «Гроші»! «Заробітки»! — сумно говорила вона. — Начебто це найголовніше в житті радянської людини! Не треба переносити на нас західний спосіб мислення…

— А хіба вам завадила б прибавка до зарплати карбованців на сто? — спитав я.

— Я працюю не заради зарплати.

— То відмовтеся від тої, яку одержуєте, на користь прибиральниць вашого відділу.

Бубенцова тужливо подивилася на мене:

— Вони одержують удвічі більше, ніж я, їм дозволено сумісництво…

— Зате у вас броня в аеропорту, безплатна путівка в хороші санаторії, зручна квартира в центрі міста з вікнами у тихий зелений двір…

— Та я ж це відслужую ненормованим робочим днем, Рустем Ісламович…

— Думаєте, Горенков іде з роботи о п’ятій? Я цікавився: його робочий день починається о пів на восьму, а закінчує він його о дев’ятій.

— Значить, має користь…

— Але ж у цьому можуть звинуватити і вас. Ви теж працюєте ненормовано… Чи варто розкидатися звинуваченнями? Тим паче що гроші Горенков вимагає не для себе, а для колективу.

— Треба ще подивитися, яку він премію одержить.

— Згоден. Тільки навіщо заздалегідь вважати людину шахраєм? Чи вас дратує його незалежність? А ви пригадуєте, як він говорив: «Я за крісло не держусь, виженуть — піду столяром на пилораму! Немає нічого приємнішого, ніж спілкування з деревом, стружки — кучері, а пахощі які?!» Образно говорить, чи не так?

— Він грає, Рустем Ісламович, — заперечила Бубенцова. — Він не живе сам по собі, відкрито… Він вигадав роль…

— Коли це навіть так, то мені його роль подобається. Вона принаймні прогресивна… І те, що він перевів свого шофера на вантажну машину, сам сів за руль службової, а гроші за вивільнену штатну одиницю віддав машиністкам, — розумно, бо дає БМУ економію в часі: спробуйте примусити самовіддано працювати дівчину, яка одержує дев’яносто карбованців на місяць?! Ви замислювались, як можна прожити на дев’яносто карбованців? Це ж знущання над Достоїнством людини… Дев’яносто карбованців…

Бубенцова тоді мало не заблагала:

— Але ж не можна все міряти грішми, Рустем Ісламович! Нас засмокчуть речі, ми розгубимо ідеали…

— А хіба злидні — кращий гарант для збереження ідеалів? Невже вам не хочеться купити собі красиве плаття? Машину? Меблі?

— Звичайно, хочеться, — Бубенцова вперше за всю розмову відповіла щиро, а не підстроювалась під прийняту думку. — Та коли не можна, то краще про це не думати!

— А чому, власне, «не можна»? Горенков запевняв, що «можна». І я з ним згоден. Ми вперлися лобом у догму і нічогісінько навколо себе не бачимо. А час іде… ІЦо стерпимо ми, те наші діти терпіти не будуть — от вам і девальвація ідеї… Ми вже втратили покоління, Галино Марківно. Чи не час організувати Міністерство у справах молоді?

— Це так, — погодилася Бубенцова. — Молоде покоління надзвичайно розбещене…

— Не розбещені вони… Бажання зробити життя дитини щасливішим, ніж те, яке прожили ми, — природне. Інша справа, вони війни не знали… То що нам, на кнопку натиснути, чи як?

— Ви не праві, Рустем Ісламович, — задумливо мовила Бубенцова. — В них з’явилася моральна черствість… Чому ми, батьки, радіємо, коли вони щасливі — чи то в навчанні, чи в роботі, в коханні… А для них наше життя… особисте життя… пусте… Начебто ми не маємо права на щастя…

Я подивився на її обличчя; сорок п’ять, не менше, але ще збереглися сліди колишнього шарму. Мабуть, захопилася кимось, а діти — проти… Дитячий егоїзм (чи ревність, це — те саме) відвертий і нещадний… Нічого не