Читати книгу - "Репортер"

світла не вмикав, хоч уже смеркалося. Було тут попелясто-сіро, затаєний смуток постійної самотності, приналежності не собі, а ідеї, незримий дух творчості. Попільничками тут були консервні банки, чайником — кружка брудно-коричневого кольору; сковорідка нечищена, плита на одну конфорку, обшарпані двері, що вели до другої кімнати, де я побачив край ліжка, застеленого солдатською ковдрою…

Я відразу згадав маму, яка вміла сарайчик, що аренду— вала для нас на літо в Удельному, всього за три години перетворити в затишну кімнату, освітлену низьким абажуром} вона привозила з собою невеличкі копії Сєрова і Коровіна, зелено-червоний плед, шкуру якогось козла, турочки для кави — хіба людині багато треба, — але житло ставало якимсь особливим, артистичним. А тут… Отже, зрозумів я, особистого життя у Штика не було. Мабуть, справжній талант не може розривати себе між полотном (книжкою, партитурою) і жінкою, яка дарує ніжність, створює затишок, але водночас займає те місце, котре їй здається необхідним зайняти в житті любимого… Невже самотність — супутник істинного артиста? Може, істинна правда нікого до себе не підпускає? Екзаменує художника на міцність: «Чи готовий ти пожертвувати собою в ім’я того, щоб наблизитися до мене? Чи готовий приректи себе на схиму?»

Я підійшов до старого розсохлого столу, потягнув на себе ручку шухляди, висунув її, і був приголомшений його абсолютною, штучною порожнечею, немовби звідси навмисне забрали все до останнього папірця…

Я висунув — один за одним — маленькі шухляди в тумбочці; тут також було зовсім порожньо; став на коліна, щоб подивитися, чи не впав якийсь документ на підлогу — Штик говорив про лист Русанова, — і в ту мить, коли я схилився, немов у земному поклоні, моя шия відчула доторк руки — поблажливо шарпотливий, налитий силою…

XXIII

Я, Карімов Рустем Ісламович

Мене й досі дивують слова: «Такий молодий, лише п’ятдесят, і вже інфаркт»… Усе-таки на Сході зовсім інша градація віку; для нас п’ятдесят років — початок старості; в сорок сім батько був сивий як лунь, а мені було двадцять п’ять, і в мене вже був син, Мелор, що російською мовою означає: «Маркс — Энгельс — Ленин — Октябрьская — Революция», — «М», «з», «л», «о», «р»… Я зістарився в сорок шість років, коли мій хлопчик загинув в Афганістані, його розкраяли автоматною чергою, і він не встиг зоставити мені онука… Я тоді переходив на ногах інфаркт, я відчував його по тому, як безперестану німіла ліва рука, ставала непіддатливо-електричною, як терзав тупий біль за грудниною і доводилося бігати в туалет, бо раз по раз виснажлива нудота підступала до горла. Я не пішов у нашу спецполіклініку. Взагалі я туди ніколи не ходив і Мелора не прикріпив до неї: якщо вже справедливість — то в усьому, вибіркової справедливості не існує, фарс. Аби не дражнити колег, пояснив: хочу зробити всі міські клініки сучасними, тому й розписав себе по районах: зуби лікував у Ленінському, щорічне обстеження проходив у Жовтневому, а давню травму ноги лікував у хірурга Кубіньша в Кіровському… Цікаво, коли в нас почалася епідемія роздавання імен міським районам? Раніше — я це добре пам’ятаю — Ленінський район був Сталінським, Жовтневий — Молотовським, а нинішній Кіровський — там у нас заводи, зв’язані з транспортним машинобудуванням, — Кагановичським. Але й до цього, в двадцятих, були інші назви, хоча тоді існувало лише два райони: Зінов’євський і Бухарінський. Якось я запропонував перейменувати все кардинально — раз і назавжди: район Набережних, район Пролетарських заводів і Центральний район. На мене подивилися з певним нерозумінням, і я був змушений обернути свої слова на жарт, що викликало загальне полегшення. Але ж майбутні історики легко вичислять, що райони, радгоспи і заводи імені XXII з’їзду раніше називалися іменами Сталіна, Молотова, Маленкова або ж Кагановича… Якби перейменували радгосп в «Діброва», «Сосновий бір», «Тихе озеро» — питання не виникали б, а так — залишаємо після себе величезне поле для переосмислення, з молоддю працювати боїмося, підручники історії по своїй суті антиісторичні, росте безпам’ятне покоління…

До речі, після того як я відкріпився від обкомівської лікарні, нам за п’ять років сяк-так переобладнали клініки в усіх районах, хоча для цього довелося вдатися до дипломатичної гри: попросив нашого першого секретаря провести рішення, яке зобов’язувало мене курирувати охорону здоров’я на місцях (без папірця — комашина, усної згоди не досить), і з розв’язаними руками я почав атакувати той же обком і Раду Міністрів республіки (я тоді був міністром соціального забезпечення), вибиваючи гроші, фонди, дефіцит. Саме тоді я й зустрівся з Горенковим. Мені зразу сподобалась (хоча, чесно кажучи, спочатку я трохи злякався) його гостра манера:

— Скільки у вас грошей на будівництво сьомої поліклініки?

Я назвав цифру.

— Роздобудьте дозвіл, щоб зекономлені гроші я міг розподілити між своїми робітниками й інженерами, — тоді візьму об’єкт у план і здам раніше строку.

Я відповів, що така постановка питання не узгоджується з загальноприйнятими нормами нашої економіки.

Горенков тільки посміявся: «В листі до свого заступника Льва Борисовича Каменєва — це той, що з троцькістсько-зінов’євської банди диверсантів та шпигунів — Ленін рекомендував перевести на тантьєму нашу бюрократичну сволоту, а тантьєма, як відомо, процент від угоди. Запам’ятайте, я у вас цього не прошу, а ставлю цілком пробивні умови… Я, знаєте, з робітничої сім’ї, батько був віртуозом-токарем, Лівша був, справжній Лівша, так от мені за російського робітника прикро, коли ми на будівництво готелів іноземців запрошуємо і, розчулені, не можемо нарадуватися, як вони гарно та швидко будують. А ви поцікавилися, скільки їм за день платять? Ні? То я відповім: сто п’ятдесят карбованців. Якби ми платили своєму будівельнику сімсот карбованців, він би краще будь-якого француза побудував! Техніки немає? Придумав би, на те голова є… Словом, якщо проб’єте — дзвоніть і приїжджайте раненько, поснідаємо разом. Якщо не виконаєте моєї умови, допомогти вам нічим не зможу».

— Зобов’яжемо постановою, — сказав я йому. — Проведемо через Раду Міністрів.

— Ну то й що? Буде ще один довгобуд… Діло робить його величність людина, а не паперова постанова.

Мене тоді вразила розкованість цього начальника БМУ: в голосі його не було й тіні нерішучості, хоч розмовляв він з міністром, а в нас навчені дотримуватися табеля про ранги, ім’я Каменєва вимовив неприховано шанобливо, без угодного тому часові надриву; зацікавила мене і його дивна пропозиція приїхати «поснідати». Цей мій інтерес був спочатку забарвлений підозрінням: у нас немало мафій, але будівельна — одна з найсильпіших, тому, домовившись — з величезними труднощами, — що Держплан залишить