Читати книгу - "Зашморг"

виховну акцію влаштую». І оформили його першого разу на сім діб.

— Першого разу?

— Еге ж. А то ще випили якось, шельми-губошльопи. На честь Дня Перемоги, пригадую. Спершу пісні горлали. Правда, цензурні. А потім хлопця одного відлупцювали. Всі, ясна річ, повтікали. А Пашка — ні. Героя з себе корчить. «За що ви його?» — запитую. «Не пригадую, — каже. — Тільки заслужив. Я просто так не б'юся». Ну, я знову, ясна річ, оформив на нього. А той хлопець, вважай, два тижні потім у лікарні відлежувався. Я його знаю. Теж, звичайно, не святий. А Пашку за нього все-таки покарали. Заслужено.

Василь Іванович з жалем зітхає.

— А за що ж судимість у нього? — запитую я.

— О, о, чуєш, — багатозначно піднімає палець Василь Іванович. — Саме час про це вам розповісти. Адже справа непроста. Самі розсудіть. Дружки його під суд за грабіж пішли, та ще озброєний. А він хоч і був з ними, але по двісті шостій за хуліганство засудили. Тут он як вийшло. Спочатку ці дружки, Пашки з ними по було, в одного дівчиська у парку забрали сумку, загрожуючи ножем. Потім хлопчину роздягли, у самих трусах відпустили. Той було кинувся навтікача, але зустрів своїх і повернувся речі відбирати. Ну, ясна річ, бійка виникла. Ось тут Павло і нагодився. І за своїх. І почав своїми кувалдами молотити. Немовби за справедливу справу, розумієш. Усіх, звичайно, і заарештували. А там уже суд кому що по справедливості відміряв.

— Але ж у Павла ще й втеча була? — запитую я.

Я ніяк не можу збагнути, чому в голосі старого дільничного бринять співчутливі нотки, коли він говорить про всі «вибрики» цього хлопця. Адже шибайголова, майже бандит, можна сказати.

— Була втеча, — скрушно киває Василь Іванович. — Як не бути, коли така людина з Пашки вийшла. Тут і наша провина, звичайно.

— А батько з матір'ю у нього є? — запитую я.

— Тільки мати. Батько, саме коли він сидів, помер. Оце вже був герой війни, справжній. Це так. — Василь Іванович коротко розрубує долонею повітря. — Самих орденів скільки. А запальний був: Пашка точнісінько в нього. Я вже йому казав: «Ти, Хомичу, поменше хлопцеві про війну розповідай. Його на трудові будні настроювати треба». А він мені: «Це слава наша». Ясна річ, слава. І гордість. Хіба ж я не розумію? Але хлопцям від цієї слави все сьогоднішнє прісним здається.

— Як же сьогодні Павло поводиться? — запитую я. — З ким дружить, як працює?

— Не просте запитання, — крутить русявою, коротко підстриженою головою Василь Іванович. — І тому не просте, що, з одного боку, начебто так, а з другого — інакше. От я помітив. У книжках часто так пишуть: або людина геть-чисто погана, або також цілком хороша. А в житті як почнеш розбиратися, то й виявляється, що дехто з одного боку начебто й хороший, хоч куди, ну, а з другого… — Василь Іванович дивиться на мене спідлоба і, в свою чергу, запитує: — Адже ви теж недарма приїхали, гадаю, га? І у вас, значить, наш Паніка наколобродив. У нього, до речі, у Москві сестра рідна живе. Замужем там. Під Паніки вона старшою буде.

— Щодо того, що наколобродив, це поки що лише версія, — ухильно відповідаю я, сам дивуючись своїй обережності.

Сьогодні субота, і я обідаю у напівпорожньому ресторані. Потім дзвоню товаришеві Зеліковському, завідуючому ательє, де жіночим кравцем працює Павло, і домовляюсь про зустріч. У голосі завідуючого відчувається деяка нервозність. Та й хто любить, коли його тривожить міліція, до того ж невідомо, з якого приводу.

Ось нарешті й ательє. За мною грюкотливо зачиняються одні двері, потім другі.

Молоденька приймальниця в акуратному блакитному халатику і з наймоднішою, просто-таки приголомшливою зачіскою з цікавістю оглядає мене вкрай підфарбованими очима — повіки масно голубі, вії та брови вугільно-чорні. Якщо тут і шиють із таким самим смаком, можна поспівчувати замовникам. Втім, у мене вигляд теж не дуже привабливий, і я намагаюсь якнайшвидше поминути прийомне приміщення з низкою примірочних за строкатими завісками, з високими дзеркалами, диванами, округлим столом біля вікна, закиданим різними журналами мод та газетами.

У маленькому тісному кабінеті завідуючого мене зустрічає висока, повна, забарна людина із пом'ятим, брезклим обличчям. На вигляд їй за п'ятдесят.

— Едуард Семенович, — нерішуче відрекомендувався завідуючий.

Я пояснюю, що тимчасово призначений на допомогу місцевому дільничному інспекторові. Жодних претензій ні до самого Едуарда Семеновича, ні до його колективу ми не маємо. А хочу просто з цим колективом познайомитися.

На жіночому, одутлому обличчі Зеліковського не відчуваються ані радості, ані полегшення. Він важко зітхає, і сумні витрішкуваті його очі, здається, стають ще сумнішими.

— Що ж вам сказати? — несподівано тонким, мало не жіночим голосом вимовляє він. — Колектив у нас в цілому здоровий. З боку адміністрації скарг немає. План за листопад виконали достроково, незважаючи на те, що багато товаришів нездужало. І зараз хворіють. На Дошці пошани тресту два наших представники. А взагалі з кадрами біда… — закінчує він і знову гучно зітхає.

— А судимі у минулому в вашому колективі є? — запитую я без якоїсь особливої зацікавленості, буденним тоном своїм підкреслюючи, що таке запитання для мене звичне і певною мірою навіть формальне.

— Судимі? Аякже! — відповідає Едуард Семенович. — Само собою, є. Адміністрація до них підходить з особливою увагою та пильністю. Як належить. І тому ніяких ексцесів не помічено. Запевняю вас, я й сам терплячий з ними, як йог, — додає він так сумно, що все попереднє та оптимістичне втрачає, мені здається, половину вірогідності.

— А хто саме у вас такий? — прошу уточнити я і витягаю записник.

— Саме? — перепитує Едуард Семенович і неспокійно совається у своєму кріслі. — Одну хвилинку. Значить, так. Ну, по-перше, це Постников Павло.

Я записую і чекаю, що він скаже далі.

— Значить, Постников, це раз… — мнеться Едуард Семенович. — Хто ж іще?.. Якби тільки один Постников… Значить, так… Постников…

— Гаразд, — милостиво кажу я. — Давайте поки що зупинимося на цьому Постникові. Решту, я сподіваюсь, потім згадаєте. Як він себе поводить, Постников ваш?

Зеліковський помітно підбадьорюється. Очі його втрачають тоскний вираз, погляд пожвавлюється. Він нахиляється до мене і багатозначно вимовляє:

— Зовні він поводиться цілком свідомо.

— Як це розуміти?

— А так. У адміністрації немає до нього претензій. Шиття відмінне. Дами задоволені. Смак, фантазія, лінії… — Зеліковський піднімає руки, відкинувши кисті в боки, як східна танцівниця, і навіть намагається поворушити плечима, зображаючи особливу елегантність крою. — Хорошим кравцем, я вам скажу, треба народитися. У нашому Будинку моделей мої фасони, — наприклад, шикарне вечірнє