Читати книгу - "Зашморг"

плаття з розрізом на боці, рукав — кімоно з вишивкою і глибокий виріз на спині, — це плаття одержало приз. Його до Москви возили. На жаль, мало йде. Нерозвинутий смак. Можливо, і трохи дороге. Я вам зараз…

— Пробачте, — перебиваю я його. — Про ваші фасони ми поговоримо потім. От ви сказали, що Постников зовні поводиться добре. Як це все ж таки розуміти?

— Як розуміти? — насторожено перепитує Едуард Семенович, і настрій у нього помітки псується. — А розуміти треба так, що влізти в нього ми не можемо. І ручитися теж. Грубіян, до речі. Непослужливий. Дами народ нервовий, вимогливий, скандальний. Їх наше бурхливе життя такими робить. Плюс природа, звичайно. Треба з цим рахуватися? Неодмінно! Ну, не так вона тобі скаже, ну, серденько своє хворе на тобі зірве, повередує, адже вдома вона всім догоджає. Ну, а ти тут їй догоди. І все терпи. Припустимо, до її фігури пасує цільнокроєне, а їй у голівку запало відрізне. Буває з жіноцтвом таке? Скільки завгодно…

Більше я вже не можу стримувати посмішку і запитую:

— А Постников, значить, назустріч не йде?

— Нізащо! Носи, мовляв, що вимагає фігура, не псуй її. Йому, бачите, більше від замовниці це треба! До речі, й громадський обов'язок свій не розуміє. Цієї осені їздили, наприклад, на картоплю у колгосп, усі як один. А він уперся і — нізащо. Я йому кажу: «Ти дивись, наукові працівника і ті їдуть. Юристи, я дужо вибачаюсь, теж їдуть. А ти?» — «А я, — каже, — хворий. У мене виразка». — «Ну й що? — кажу. — В усіх яка-небудь виразка. А нам обличчя колективу треба показати». Не розуміє. Він хворий! Немов я, приміром, не хворий. А поїхав, хоч потім і на лікарняному був, і страждав.

На пласкому, одутлому обличчі Едуарда Семеновича відбивається ціла гама почуттів: тут і страждання, і сором, і неспокій, і ділова стурбованість. Але над усім цим панує деяка осторога. Це останнє почуття, очевидно, пов'язане з моїм візитом.

— Одне слово, — кажу, — цей Постников завдав вам багато клопоту. Так я розумію?

— Не кажіть, — гучно зітхає Едуард Семенович. — До в'язниці шибеником був і після неї таким самим залишився. Я ж його пам'ятаю добре. Мати вже скільки років у нас працює, швачка. Усі сльози через нього виплакала. Дивитись на неї боляче. Та от вам іще приклад, якщо хочете. Місяць тому приносить заяву: тиждень за свій рахунок. Це наприкінці року! «Навіщо тобі тиждень?» — запитую. «До Москви, — каже, — треба, в особистих справах». — «Які, — кажу, — можуть бути особисті справи, коли в нас кінець року?» Але бачу — він сам не свій. «Не дасте, — каже, — так поїду». І я бачу: поїде. Вб'є мене і поїде. Ну що робити? Довелось дати.

— Це коли ж було? — байдуже запитую я, так байдуже, що, по-моєму, будь-яка людина повинна від такої байдужості насторожитися. Це я, правда, вже потім зметикував, але Едуард Семенович, на щастя, мого хвилювання не помічає. Він і сам вкрай схвильований.

— Коли це було? — пересклимо перепитує він. У багатьох людей така манера спочатку перепитати, а вже потім відповідати. — Зараз скажу напевно. Один момент. — Він ледве нахиляється, відчиняє тумбочку столу, висуває шухляду і витягає звідти зошит. Погортавши його своїми товстими пальцями і заодно трохи віддихавшись, він знаходить потрібний запис і читає, водячи пальцем по рядку: — Ось, будь ласка. Поїхав десятого того місяця, тобто листопада. Повернувся і вийшов на роботу чотирнадцятого.

Я на мить затамовую подих, щоб не виказати себе. Адже вбивство Віри сталося дванадцятого…

— А яким він приїхав із Москви, не звернули уваги? — відкашлявшись, запитую я.

— Уявіть собі, звернув, — киває Едуард Семенович. — Та й не я один. Просто не можна було не звернути: адже він сам не свій приїхав.

— А мати? — рішуче запитую я.

— У неї, бідолашної, одне тільки: сльози, — гучно, з присвистом зітхає Едуард Семенович.

— Тоді ось що, — подумавши, кажу я. — Про інших ми з вами поговоримо пізніше. Спочатку спробуємо тут розібратися. Павло зараз на роботі?

— Аякже? Звичайно.

— Та-ак… — киваю я і якусь хвилину мовчки пильно дивлюся у невелике, затягнене льодком вікно, дещо прикидаючи у думці, і, — наважившись, кажу: — До вас прохання, Едуарде Семеновичу. — Запросіть Павла сюди або в інше місце, де нам не заважатимуть. Я з ним порозмовляти хочу.

— Ради бога, ради бога… — сквапно вигукує Зеліковський, ледве підводячи своє важке тіло з крісла. — Покличу. Сюди. Ви сидіть.

Через хвилину у дверях чути стукіт, і на порозі з'являється довгов'язий похмурий хлопець.

— Ну, здоров, Павле, — кажу я йому. — Від самої Москви тебе шукаю. Через Тепловодськ, до речі. Здогадуєшся, навіщо?

Павло опускає очі й похмуро цідить крізь зуби:

— Звідки я знаю…

Жоден м'яз не здригається на його блідому обличчі. І я здивований. Я чекаю зовсім іншої реакції на запитання. Невже у цього хлопця така витримка?

— Ти після Жовтневих свят їздив до Москви? — запитую я.

— Не пам'ятаю, — супиться Павло. — І нікого це не обходить. Особливо вас.

Говорить він сердито, різко, навіть із викликом і ще з якимсь, мені здається, прихованим болем. Усе це так, усе зрозуміло, але я чомусь починаю раптом відчувати неспокій. І Павло тримається зовсім не так, як я чекав. Він похилив патлату голову й уперто мовчить, похмуро втупившись в одну цятку на підлозі.

І я обмірковую, як же все-таки почати цю нелегку розмову, як пригасити у цьому хлопцеві ворожість та впертість, як розбудити совість, бажання виговоритися, почуття розкаяння.

— Мені здається, — кажу я, — що ти все-таки любив Віру. Але це була дівчина, яка…

Несподівано Павло підводить на мене очманілі, перелякані очі.

— Чому… ви кажете… «була»?..

Голос його переривається.

— Тому, що її вже немає. Ти це знаєш.

— Як це «немає»? — не своїм голосом кричить Павло, стискаючи кулаки, весь подавшись уперед. — Як це «немає», я вас питаю?!

Від такого його щирого відчаю та гніву я мимоволі розгублююся. Це не може бути брехнею, маскуванням, грою. Жодна людина не здатна на таку гру.

— Ти сам повинен знати. Ти був з нею того вечора.

Павло підхоплюється, робить кілька швидких кроків по кабінету і знову підбігає до столу, за яким я сиджу.

— Але вона була жива!.. — нахилившись, кричить він. — Жива, ви це розумієте чи ні?! Поки… — Голос його уривається, підборіддя починає дрібно тремтіти.

— Що «поки»? — суворо запитую я.

Павло робить над собою зусилля, випростовується і, дивлячись кудись убік, неголосно каже:

— Поки не прогнала мене…

— Ви заходили на будівництво? Підходили до котлована?

— Так…

— Ну, і…