Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

з тими, що залишилися на ампулі, знайденій у мансарді Крістіана Лукача, забрало у Григораша не більше як півгодини.

Він зателефонував десь о пів на першу, якраз тоді, коли Поваре соромив мене за моє обурливе, на його думку, ставлення до Лілі. Я беру слухавку і чую м’який Григорашів голос:

— Ти все зробив правильно, Лівіу, тільки…

Він зітхає, і ця пауза між словами бісить мене:

— Гей, чоловіче, не тягни кота за хвоста!

— Тримайся, хлопче, тримайся!.. Бо ти ще нічого не знаєш… Я хочу тобі сказати, що не знайшов нічого спільного між відбитками пальців Лукреції Будеску і тими, що на ампулі…

Хоча доктор Титус Спиридон і попередив мене про такий висновок експертизи, я ніяк не можу повірити.

— А ти певен цього?

Григораш ображається і ставить мене на місце:

— Якщо ти зневірився в мені, звертайся до іншої «фірми».

— Зачекай, не треба так! — Я роблю спробу затерти свою провину. — Ти безжально зруйнував усю мою споруду.

— Гаразд, хлопче, ось управлюся з роботою, тоді зайду до тебе… може, спорудимо щось нове.

Поваре розуміє вагу того, що сталося, і не заважає мені спокійно «перетравити» Григорашеве звідомлення. Що ж, експеримент проведено. Та я не тільки не маю останнього незаперечного доказу, що то саме Лукреція Будеску вчинила злочин на вулиці Ікоаней, а й уся моя версія пішла шкереберть. Якби в мене оце був напохваті обіцяний під Титуса Спиридона конверт, я б негайно його розліпив і, хтозна, може, хоч трохи заспокоївся. А так, щоб зняти всі підозри з нещасної Лукреції Будеску, мені слід відповісти щонайменше на дна запитання. Перше: як можна інтерпретувати зроблені нею н стані екзальтації зізнання?.. І друге: хто ж тоді залишив відбитки пальців на ампулі? Коли на перше я ще сподіваюся відповісти з ласки доктора Спиридона, то, щоб одержати відповідь на друге, доведеться все розпочинати спочатку і знову сушити голову над численними здогадами та гіпотезами.

Після коротких роздумів висновую, що не такий страшний чорт, як його малюють. Перебираю в пам’яті коло найближчих знайомих Крістіана Лукача, які знали не тільки про його хворобу, а й про те, що він удавався до наркотиків. Їх небагато, ось, приміром, Тудорел Паскару, на кличку Енессі. Двоюрідний брат попросив дістати йому ампулу з морфієм, яку тому нібито не вдалося роздобути. Він побував у Крістіана Лукача за годину-дві перед смертю. Чи були причини в Паскару зводити в могилу свого двоюрідного брата? І так, і ні.

Або, скажімо, Петронела Ставру — студентка останнього курсу медичного факультету. Вона була коханкою Крістіана Лукача, потім покинула його заради чоловіка, старшого за неї на п’ятнадцять років, одруженого, небіжчикового вчителя. Вона знала від Тудорела Паскару, що Крістіан Лукач намагається роздобути морфій. Визнає, що в неї зник шприц. І відмовляється явитися в міліцію… Чи була в неї причина усунути зі свого шляху Крістіана Лукача? Ні, не було. Проте, з другого боку, чи були в неї підстави прийти на допомогу Крістіанові Лукачеві й зробити йому ін’єкцію? Так. Чи могло це призвести до нещасливого випадку? Тільки за умови, якби хтось подав їй «допомогу», тобто допоміг створити позірність самогубства. Хто б осмілився допомогти їй у цьому?.. Ось ми й добралися до Валеріана Братеша, маляра, третього з числа осіб, утаємничених в інтимне життя Крістіана Лукача…

Телефонний дзвінок уриває мої розмірковування. Трубку бере Поваре. Попереджаю його пошепки:

— Якщо це Лілі, мене ще немає!

— Це шеф, — повідомляє він, — вимагає тебе.

Я так поринув у роздуми, що забув про всіх начальників на світі… Вихоплюю слухавку з рук Поваре і доповідаю за статутом:

— Капітан Роман біля телефону!

— Лівіу, негайно з’явись до кабінету товариша генерала. Не знаю навіщо… Звільнишся — зайдеш до мене.

— Біжу, товаришу полковнику!

Кидаю слухавку на важіль і на мить завмираю, втупившись невидющим поглядом у порожнечу. Поваре запитує мене стривожено:

— Що сталося?

— Мене викликає генерал…

Поваре одразу ж пожвавішав — оглядає мене з усіх боків і допомагає поправити вузол краватки.

Звичайно генерал викликає мене надзвичайно рідко, лише коли треба дати особисто якесь важливе завдання чи ознайомитись додатково з потрібними відомостями у справі, яку я веду. А ще ми зустрічаємося на засіданнях, нарадах або загальних партійних зборах. Тепер він, мабуть, теж хоче дати мені якесь завдання. Може, збирається відрядити кудись у провінцію, щоб допомогти місцевим криміналістам, які зайшли в безвихідь.

Помічник генерала, молодий офіцер з личками старшого лейтенанта, зустрічає мене по-дружньому. Чекає, щоб я запитав, навіщо викликає мене генерал, але я мовчу. В приймальні ледь пахне дорогими парфумами. Я принюхуюсь і розігрую з себе знаменитого слідця:

— Тут недавно пройшла жінка!

— Атож! — підтверджує старший лейтенант. — І пройшла прямо туди! — киває головою на масивні двері, оббиті шкірою. — Де, до речі, й на тебе чекають.

«Нове завдання!» — заспокоюю себе, заходжу до кабінету й доповідаю за формою.

Праворуч від генерала сидить на стільці жінка, певно, та сама, чиї парфуми я відчув у приймальні.

— Підійдіть ближче, товаришу капітане! — велить мені генерал. Як завжди, наш начальник управління на рівні: мундир сидить на ньому як улитий. Йому ще нема й п’ятдесяти, лице засмагле, а сивина на скронях надає генералові виразу мудрості й відваги — одне слово, гарний чоловік. Почавши після визволення Румунії від фашизму службу рядовим працівником міністерства внутрішніх справ, він пройшов шлях до начальника нашого управління.

Я наближаюся, краєчком ока позираючи на елегантно вбрану, можливо, занадто яскраво, жінку.

— Познайомтеся з товаришкою Ставру.

Ставру! Чи добре я розчув? Насилу здогадуюсь, що власниця дорогих парфумів — не хто, як мама Петронели. Я повертаюся до неї, схиляю голову і відрекомендовуюсь.

Колись я прочитав, уже й не пригадую де: чи то в книжці, чи то в газеті, що чоловік повинен зачекати, поки жінка перша подасть руку. Проте мати Петронели й гадки не має цього робити, Навпаки, вона зміряла мене холодним, відверто неприязним поглядом, який досить ясно вказує на мету її візити сюди, в генеральський кабінет.

— Сідайте, товаришу капітане! — Генерал показує на стілець ліворуч од себе.

«Соломонів суд!» — промайнула думка. Я сідаю. За два кроки од мене — товаришка Ставру. Вона приблизно одного віку з генералом: повіки в неї густо підмальовані, від чого обличчя здається вульгарним і пихатим.

— Товаришу капітане, ви вчора після обід побували на квартирі Петронели Ставру, доньки товаришки Ставру…

Тон запитання підкреслено офіційний, і це мене неприємно вражає..

— Достеменно так, товаришу генерал. Ця візита пов’язана з підозрілою смертю студента Крістіана Лукача.

Генерал — на те