Читати книгу - "Дев'ять Принців Амбера"

незграбний, майже бездарний, але в глибині душі я відчував каяття за те, як поводився з ним раніше, тому я фальшиво хвалив його, коли тільки міг, та до того ж навчив непогано володіти мечем. Я ніколи не шкодував про ті часи, та й він, по-моєму, теж. Скоро він став придворним менестрелем Амбера.

Весь цей час я називав його своїм пажем і, коли почалися війна проти темних сил за Відображення Вейрмонкен, я зробив його своїм зброєносцем, і ми ходили в бій разом. Я посвятив його в лицарі на полі битви при Джонс Фолз, бо він заслужив цю посвяту. Після цього він продовжував писати і складати музику, поки не перевершив навіть мене. Колір його одежі був малиновий, а слова — золотими. Я любив його, як любив тільки двох-трьох друзів у Амбері. Правда, я ніколи не думав, що він піде на такий ризик, щоб принести мені сюди їжу. Не думаю, що взагалі хто-небудь зробив би це. Я випив ще кілька ковтків вина і закурив другу сигарету — в його честь, щоб відсвяткувати цю подію. Він був хорошою людиною. Чи довго він протримається при цьому дворі?

Недопалки — і через деякий час і спорожнілу пляшку — я викинув в дірку для вбиральні. Я не хотів, щоб хтось випадково побачив, як я тут «розважаюсь», якщо раптом несподівано нагряне обшук. Я з'їв усе, що він приніс, і відчув себе ситим і умиротвореним вперше за весь час ув'язнення. Я залишив другу пляшку вина про запас, на той випадок, коли мені захочеться хоч на деякий час забутися.

Після цього час продовжував тягнутися так само, як і раніше, і я знову втягнувся у коло думок і дій, які стали вже звичними.

Я сподівався, що Ерік просто не може виміряти тих сил, якими ми володіли. Він царював в Амбері, це вірно, але він не знав усього. Поки не знав. Не так, як знав усе Батько. У мене був один шанс на мільйон, який міг спрацювати на мою користь. Такий нікчемний, і все ж існуючий, він дозволив мені не зійти з розуму тоді, коли я весь був один суцільний відчай.

Хоча, можливо, я і зійшов тоді ненадовго з розуму, не знаю. Багато що забулося про ті дні. Зараз, коли я стою біля самого Хаосу, для мене вони як порожні прочерки. Один Бог знає, що зі мною відбувалося в ті дні, і мені навіть не хочеться про це згадувати.

Бідні лікарі, не народився ще той з вас, хто міг би вилікувати нашу сім'ю.

Я лежав у своїй камері і ходив по ній в одурманюючих темряві. Я став дуже чутливий до звуків. Я чув шурхіт щурячих лапок по соломі, віддалені стогони інших в'язнів, луну кроків стражника, що приносить їжу. По таких звуках я навчився з точністю визначати відстань і напрям.

Думаю, я став більш сприйнятливий і до запахів, але на цьому я намагався не зосереджуватися. Крім природного нудотного і згубного запаху в камері чувся ще й запах гниючого плоті, я міг б в цьому заприсягтися. Один час я задумувався над цим. Якщо б я помер, цікаво, скільки часу пройшло би до тих пір, як мою смерть би помітили? Скільки шматків хліба і пляшок з водою приберуть назад, не звернувши на це уваги, поки стражникові не прийде в голову перевірити, чи живий ще його в'язень?

Відповідь на це питання була для мене дуже важливою.

Запах смерті і розкладання тримався в камері дуже довгий час. Я знову почав думати про час, коли вирішив, що пахло так не менше тижня.

Хоч я і стримувався з усіх сил, пручався спокусі, як тільки міг, врешті-решт у мене залишилася лише одна пачка сигарет.

Я розкрив її і закурив. У мене був блок «Салем», і я викурив одинадцять пачок. Це двісті двадцять сигарет. Колись я засікав час, який іде на одну сигарету, і в мене виходило сім хвилин. Значить, в загальній складності виходило тисяча п'ятсот сорок хвилин чистого куріння — чи двадцять п'ять годин сорок хвилин. Але я був упевнений, що перерва між сигаретами становила щонайменше годину, скоріше навіть півтори. Скажімо, півтори. Тепер прикинемо: на сон у мене йшло шість-вісім годин на день. Значить, від шістнадцяти до вісімнадцяти годин я не спав. Значить, за день я викурював близько дюжини сигарет. А значить, від часу приходу Рейна пройшло приблизно три тижні. Він сказав, що з дня коронації пройшло чотири місяці і десять днів, отже, зараз вже буде п'ять місяців.

Я беріг свою останню пачку, як мати своє дитя, насолоджуючись кожною сигаретою, як любов'ю до жінки. Коли сигарети скінчилися, у мене навіть настала депресія.

Потім знову пройшло дуже багато часу.

Я весь час думав про Еріка. Як були у нього справи тепер, коли він став королем? Які проблеми зараз перед ним стояли? Чого він хотів? Чому він ні разу не спустився вниз, щоб помучити мене? Чи може статися таке, що мене дійсно забудуть в Амбері, хоч і по королівському велінню? Ніколи, вирішив я.

А як інші мої брати? Чому жоден з них не встановив зі мною зв'язок? Адже так легко було витягнути мою карту і перервати вирок Еріка.

Однак, ніхто цього не зробив.

Я довго думав про Мойру, останню жінку, яку я кохав. Що вона зараз робила? Чи думала про мене? Напевно, ні. Можливо, вона вже стала коханкою Еріка або його королевою? Чи говорила вона з ним коли-небудь про мені? Теж, напевно, ні.

А як сестри? Забудь їх. Всі вони відьми.

Я вже був сліпим раніше, і сталося це від спалаху пороху в вісімнадцятому столітті на Відображенні Земля. Але це тривало всього лише місяць, а потім зір повернувся до мене. Ерік же, віддаючи наказ, мав на увазі постійну сліпоту. Я все ще пітнів і тремтів, і іноді прокидався з криком, коли мені знову і знову з'являвся прут з розпеченого заліза, який опускається до мене, який наближається до очей, торкається їх!..

Я застогнав і продовжував міряти камеру кроками.

Я абсолютно нічого не міг зробити. І ця безвихідь — саме жахливе з усього, що зі мною сталося. Я був так само безпорадний, як зародок в утробі матері. Народитися знову з колишнім зором і можливістю задовольнити свою лють — за це я продав би душу. Навіть якщо б зір повернувся до мене на годину, але щоб