Читати книгу - "Дев'ять Принців Амбера"

у мене в руці знову був меч для рішучої дуелі з моїм братом.

Я ліг на матрац і заснув. Коли я прокинувся, біля дверей стояла їжа і я поїв, потім знову почав міряти камеру кроками. Нігті на руках і ногах відросли до неподобства. Борода опустилася нижче пояса, а волосся весь час падало на очі. Я був сам собі огидний, настільки брудним і смердючим я себе почував. Тіло невпинно свербіло. Я навіть підозрював, що у мене завелися воші. Б-р-р-р!

Те, що принца Амбера було доведено до такого стану викликало в моїй душі цілу бурю гніву. Я звик думати про нас, як про незламних і вічних створінь, чистих, холодних, холоднокровних, твердих, як відшліфований діамант — таких, якими були наші зображення на картах. Як тепер з'ясувалося, це було не зовсім так.

Принаймні, ми були такими ж, як і решта людей, хіба що з більшим запасом міцності.

Я грав сам із собою в розумі, я розповідав сам собі всілякі історії, я згадував найприємніші хвилини мого життя — а їх було чимало. Я згадував волю: вітер, дощ, сніг, літню спеку і прохолодні весняні вітерці. На Відображенні Земля у мене був свій невеличкий аероплан, і я насолоджувався відчуттям польоту. Я згадував блискучу панораму світу і відстані, які здаються зверху мініатюрними, міста, широкий блакитний розліт неба, стада хмар (де вони зараз?) і чистий простір океану під крилом. Я згадував жінок, яких любив, вечірки, військові навчання і битви. І коли всі спогади подібного роду кінчалися і мені не було про що більше думати, тільки тоді я починав знову думати про Амбер.

Одного разу, коли я думав про нього, мої слізні протоки несподівано почали функціонувати, і я заплакав!

Після непередаваної кількості проминулого часу, заповненого провалами в забуття, темнотою і сном, я почув як у замку повертається ключ.

Минуло так багато часу після візиту Рейна, що я вже забув і смак сигарет, і запах вина. Я не міг точно сказати, скільки часу пройшло, але відчував, що дуже багато.

У коридорі було двоє людей. Я визначив це по звуку кроків ще до того, як почув їхні голоси.

Один голос я упізнав.

Двері розчинилися і Джуліан вимовив моє ім'я.

Я не відповів йому відразу і він повторив:

— Корвін! Іди сюди!

Так як особливого вибору у мене не було, я випростався і підійшов до нього. Зупинився зовсім поруч.

— Чого ти хочеш? — Запитав я.

— Ходімо зі мною.

І він узяв мене за руку.

Ми пішли по коридору і він йшов мовчки, і будь я проклятий, якщо б заговорив першим або поставив йому якесь запитання.

Судячи з луни наших кроків, ми ввійшли у великий зал. Незабаром після цього він повів мене нагору по сходам. Все вище і вище, поки ми не опинилися в самому палаці.

Мене посадили на стілець. перукар зацокав ножицями, підрізаючи бороду і волосся. Я не впізнав його голосу, коли він запитав, волію я просто підстригти бороду або поголитися.

— Брий, — відповів я, а манікюрниця тим часом заходилася працювати над усіма двадцятьма моїми нігтями.

Потім мене вимили, і після ванної допомогли одягнутися у свіжий одяг. Він тепер висів на мені. Отже я здорово схуд, і якось зовсім забув про це.

В іншому, так само темному для мене приміщенні, звучала музика, смачно пахло, чулися радісні голоси і веселий сміх. Я впізнав їдальню замка.

Голоси стали звучати як ніби тихіше, коли Джуліан привів і посадовив мене.

Я сидів, коли пролунали фанфари, і мене силою змусили піднятися. Я почув, як був проголошений тост:

— За Еріка Першого, короля Амбера! Довго живи, король!

Я не став за це пити, але цього, здавалося, ніхто не помітив.

Тост виголосив голос Каїна звідкись із глибини столу.

Я їв стільки, скільки міг вмістити мій шлунок, і ще більше, тому що це була найкраща трапеза, яку мені запропонували після того проклятого дня коронації. З застільних бесід я зрозумів, що сьогодні якраз відзначалася річниця того дня, а це означало, що я провів у підземеллі цілий рік.

Ніхто не заговорював зі мною, і я ні до кого не звертався. Я був присутній лише як нагадування. Щоб принизити мене, щоб показати приклад моїм братам, що відбувається з ослушниками, ось для чого, безсумнівно, я був приведений сюди. І кожному було велено забути мене.

Бенкет затягнулося далеко за північ. Хтось весь час підливав мені вина, що принаймні втішало, і я сидів, трохи розвалившись і слухав музику, під яку танцювали гості.

До цього часу столи прибрали і мене посадили в куточок.

Я напився, як чіп, і на ранок мене напів-тягли, напів-несли назад до камери, коли вже все закінчилося і приміщення почали прибирати. Єдине, про що я шкодував, що напився все ж не до такої міри, щоб обблювати підлогу або чийсь ошатний костюм.

Цим і був ознаменований кінець мого першого року темряви.

9

Я не набридатиму вам непотрібними повторами. Другий рік мого ув'язнення був таким же, як і перший, і з тим же фіналом. У цей другий рік Рейн приходив до мене двічі, приносячи по повному кошику смачної їжі і цілі купи новин. Обидва рази я забороняв йому приходити знову… У третій рік він спускався до мене шість разів, через один місяць, і кожного разу я говорив йому, щоб він більше цього не робив, з'їдав усе, що він приносив і вислуховував новини.

Щось погане відбувалося в Амбері. Дивні чудовиська йшли по відображеннях, влаштовували над усіма насильство, намагалися проникнути далі. Їх, звичайно, знищували. Ерік все ще намагався зрозуміти, чому це відбувалося. Я не згадував Рейну про своє прокляття, хоча значно пізніше переконався, що був правий у своєму припущенні.

Рендом, як і я, все ще був бранцем. Його дружина все ж приєдналася до нього. Положення інших моїх братів і сестер залишалося незмінним. З цим підійшов я до третьої річниці коронації. Було й дещо ще, що змусило мене знову почати жити.

Це! Одного разу ЦЕ сталося, і такі почуття спалахнули у мене в грудях, що я негайно відкрив пляшку вина, принесену мені Рейном і розпечатав останню пачку сигарет, які зберігав про запас.

Я курив сигарети, сьорбав вино і насолоджувався відчуттям, що таки переміг Еріка. Якби він виявив, що сталося, я впевнений, це було б для мене смертельно.

Але я знав, що він нічого навіть не підозрює.

Тому