Читати книгу - "Кортик"

Голубі зірки висіли в темному небі. Над будинком Моссельпрому, пофарбованому білими і синіми смугами, спалахувала і гасла, пробігаючи по літерах, електрична реклама: «Нигде кроме, как в Моссельпроме».

Генка, як і завжди останнім часом, був на ковзанах, прив'язаних до валянок мотузками, закрученими дерев'яними паличками. Його стареньке пальто було розстебнуте, вуха будьонівки теліпалися на плечах.

— Що за неподобство! — обурювався Генка. — Раніше тільки вулиці піском посипали, а тепер уже й до провулків добралися! Жаль їм, якщо людина посковзається. Видно, тільки на катку доведеться сковзатися. Ех, жаль — немає в мене «норвежок», а то б я показав Юркові Стоцькому, який він чемпіон…

Вони підійшли до невеликого дерев'яного будиночка.

— Всім іти незручно, — сказав Мишко. — Я піду один, а ви почекайте мене тут.

По темних, скрипучих сходах з хиткими поручнями Мишко навпомацки добрався до другого поверху і засвітив сірника.

В глибині площадки, заваленої всяким мотлохом, було видно двері з обірваною клейонкою і з одвислою тасьмою. Мишко обережно постукав у двері.

— Ногами стукайте, — почувся з темряви голос чоловіка, що піднімався по сходах. — Адже баби глухі, ногами стукайте.

Мишко загрюкав у двері ногами. За дверима почулися кроки, і жіночий голос спитав:

— Хто там?

— До Підволоцьких! — крикнув Мишко.

— Хто такі?

— Від Льолі Підволоцької.

— Зачекайте, ключ знайду.

Кроки віддалилися, і пройшло хвилин п'ять, доки вони знову почулися за дверима. В замку заскреготів ключ. Він скреготів дуже довго, і нарешті двері відчинилися.

Наштовхуючись на якісь речі, Мишко йшов слідом за жінкою. Він її не бачив, тільки чув човгаючі кроки і голос, який бурмотів: «Обережно, не спіткніться, обережно», ніби він міг що-небудь бачити в зовсім темному коридорі.

Жінка відчинила двері і впустила Мишка у кімнату. Тьмяна лампочка освітлювала столик і розкладені на ньому карти. За пасьянсом сиділа бабуся Підволоцька, а тьотя Соня увійшла слідом за Мишком. Це вона відчиняла йому двері.

Мишко оглянув кімнату. Вона була схожа на мебльову крамницю. У повному безладді стояли тут шафи, столи, тумбочки, крісла, сундуки. В кутку було видно округлі контури рояля. Через всю кімнату від залізної грубки тягнулися до вікна труби, підвішені на дроті до стелі. На підлозі валялися картопляні лушпайки. В кутку облізла щітка прикривала купу сміття, того сміття, яке все збираються, але ніяк не зберуться винести. Біля дверей стояв умивальник, а під ним — переповнене відро.

— Проходьте, молодий чоловіче, — сказала бабуся і відвернулася до карт. Поли її потертого оксамитового салопа лежали на підлозі. — Проходьте. За безладдя вибачте — тіснота. — Вона задумалася над картами. — Від холоду рятуємося. (Пауза і шелестіння карт). Через те й перебралися в одну кімнату: дрівця тепер кусаються…

— Мамо, — перебила її тьотя Соня, взявшися за дужку відра з явним наміром винести його, — не встигла людина ввійти, а ви вже про дрова!

— Соню, не переч, — відповіла бабуся, не одриваючи очей від карт. — Ти поклала на місце ключ?

— Поклала. Тільки ви, ради бога, не зачіпайте його. — Тьотя Соня опустила відро, мабуть, прикидуючи, чи можна ще його наповнити.

— Куди ж ти його поклала?

— В буфет, — нетерпляче відповіла тьотя Соня і випросталася. — Дайте мені спокій!

— Бачиш, і слова сказати не можна! — Бабуся змішала карти і почала знову розкидати їх. — Соромилася б — чужа людина в хаті.

Потім бабуся звернулася до Мишка:

— Сідайте, — вона показала на стілець, — тільки обережніше сідайте. Біда з стільцями. Столяр гроші взяв, а як слід не зробив. Кругом, знаєте, шахраї. Ось хоч би вчора. Приходить чоловік, пристойно одягнений — хоче купити трюмо. Я прошу десять мільйонів, а він дає п'ятнадцять карбованців. І сміється. Каже, мільйони відмінені. Як вам це? — Бабуся переклала карти. — Як вам це? Я йому кажу: «Знаєте, шановний добродію, коли мільйони ввели, я цілий рік не вірила і по твердому карбованцю речі продавала, а тепер уже вибачте: мільйони так мільйони…»

— Мамо, — знову, перервала її тьотя Соня, яка все ще в нерішучості стояла біля відра, — кому цікаво слухати ваші байки? Спитали б, чого чоловік прийшов.

— Соню, не переч, — нетерпляче відповіла бабуся. — Ви, мабуть, від Абросімових? — звернулася вона до Мишка!

— Ні, я…

— Тоді від Повздорових?

— Ні, я…

— Від Захлопових?

— Я від вашої внучки Льолі. Ви знали Володимира… Володимира Терентьєва? — одним духом випалив Мишко.

Розділ 63

ЛИСТИ

— Як ви сказали? — перепитала бабуся. Мишко повільно й чітко повторив:

— Чи не знали ви Володимира Володимировича Терентьєва, офіцера флоту? Він учився в академії у вашого чоловіка, адмірала Підволоцького.

— Терентьєв, Володимир Володимирович? — Бабуся задумалася. — Ні, не знавала такого.

— Як же ви, мамо, не пам'ятаєте! — сказала тьотя Соня. Вона вже підняла відро і тепер, втрутившись у розмову, поставила його знову. Від цього помиї ще більше розхлюпалися. — Це нещасний Вольдемар, чоловік Ксені.

— Ах! — Бабуся сплеснула руками, і Мишко кинувся піднімати карти, що впали на підлогу. — Ах! Вольдемар! Боже мій! Ксеня! — Вона підняла очі до стелі і говорила співучим голосом: — Вольдемар! Ксеня! Боже, яка трагедія! Нещасний Вольдемар… — вона повернулася до Мишка. — Так, але він загинув.

— Я знаю, — сказав Мишко, — Мене цікавить доля його сім'ї.

— Що ж, — зітхнула бабуся, — знавала я Вольдемара. І дружину його, Ксеню Сігізмундівну, теж знавала. Тільки давно все це було.

— Пробачте, — Мишко встав, — як ви назвали його дружину?

— Ксеня Сігізмундівна.

— Сігізмундівна?

— Так, Ксеня Сігізмундівна. Красуня-жінка, — заторохтіла бабуся, — красуня, картина!..

— А її брата ви не знали? — обережно запитав Мишко.

— Як же, — з пафосом відповіла бабуся, — Валерій Нікітський! Блискучий офіцер. Красень. Він також загинув на війні. — Вона зітхнула. — Всіх знавала, та минув той час. Матінку Володимира Володимировича, цю саму Терентьєву… Як пак її… Марію Гаврилівну, правду кажучи, я недолюблювала. Неприємна жінка, з простих… Втім, — вона з гідністю стиснула губи, — я не знаю ваших поглядів, тепер прості в моді…

— А ви не знаєте, де вони тепер? — спитав Мишко.

— Не знаю, не знаю. — Бабуся заперечливо похитала головою. — Чого вже не знаю, того не знаю. Вся їхня сім'я дивна, загадкова. Якісь таємниці, легенди, кошмари…

— Може, ви знаєте їхню стару адресу?

— І цього не знаю. В Петербурзі жили, а адреси не пам'ятаю.

— Адресу можна взнати, — сказала раптом тьотя Соня. Вона стояла біля самих дверей з відром у руках. Мишко обернувся до неї.

— На його листах до батька є зворотна адреса, — продовжувала тьотя Соня. — Але хіба в такому хаосі що-небудь знайдеш!

— Я вас дуже прошу, — сказав Мишко, переводячи благальний погляд з бабусі на тьотю Соню і