Читати книгу - "Спокута"

голос і щось швидко бурмотів у трубку, прикривши її рукою. Емілі не чула ні слова й не хотіла почути. Вона б воліла зараз втекти нагору, в свою кімнату, але Леон завершив розмову, грюкнув трубкою і обернувся до неї. Погляд у нього був важкий, очі примружені, і їй подумалося, чи вона справді бачить у них гнів. Він намагався глибоко дихати, губи розтягайся в якійсь дивній гримасі.

— Ходімо до вітальні, де ми зможемо сісти, — сказав він.

Вона чудово все зрозуміла. Він не хотів говорити їй тут, не хотів, щоб вона впала, непритомна, на кам’яну підлогу й розбила собі голову. Вона дивилася на нього, але не рухалася.

— Ходімо, Емілі, — повторив він.

Гаряча синова рука важко лягла їй на плече, і вона відчула крізь шовк, що рука вогка. Цілком безпомічна, вона дозволила повести себе у вітальню, і весь жах зосередився в тому простому факті, що він хотів посадити її, перш ніж розповість, що сталося.

XIII

Через півгодини Брайоні скоїть свій злочин. Свідома того, що в цьому нічному просторі опинилася разом із маніяком, вона спершу трималася густої тіні під стінами будинку й низько пригиналася попід підвіконнями, проходячи повз освітлені вікна. Вона знала, що він рушить головною дорогою, бо саме туди пішла її сестра з Леоном. Коли Брайоні вирішила, що попереду вже безпечно, вона звернула від дому по широкій дузі, яка привела її до стаєнь і до басейну. Безумовно, варто було глянути, чи не сюди побігли близнюки, чи не пустують вони зі шлангами, а може, плавають долілиць на воді, мертві, нічим вже тепер не відрізняючись один від одного. Вона подумала, як могла б описати їх — як вони легенько погойдуються на підсвітленій розколиханій воді, як розповзлося, мов щупальці, їхнє волосся, як їхні одягнені тіла легенько зіштовхуються й знову розходяться. Сухе нічне повітря проникало між шкірою і тканиною сукні, і вона почувалася гладенькою і в’юнкою у темряві. Немає нічого, чого б вона не могла описати: глухий стукіт кроків маніяка, як він скрадається вздовж дороги, тримаючись узбіччя, щоб не почули, як він наближається. Проте з Сесилією був її брат, тому хоч цей тягар був з неї знятий. Вона могла описати також і це чудове повітря, трави з їх солодким коров’ячим ароматом, розпечену землю, яка все ще була вкрита жаринками денної спеки й видихала мінеральний запах глини, і легенький вітерець, який віяв від озера і мав присмак зелені й срібла.

Вона підстрибцем побігла но траві, думаючи, що могла б так бігти всю ніч, розтинаючи шовкове повітря, підштовхувана сталевою пружиною твердої землі під ногами й тим, як темрява подвоює відчуття швидкості. Вона часом бігла так у снах, потім нахилялася вперед, розкидала руки й, докладаючись на власну віру — це взагалі-то найважче, але досить легко уві сні, — покидала землю, просто сходила з неї і пролітала низенько над огорожами, над воротами, над дахами, потім злітала вгору й радісно ширяла під самими хмарами, над полями, перш ніж знову пірнути вниз. Зараз вона відчувала, як можна домогтися цього завдяки самому лиш бажанню; світ, яким вона бігла, любить її і дасть їй усе, чого вона захоче, і дозволить, щоб це здійснилося. А потім, коли це станеться, вона це все опише. Хіба писання не є свого роду злетом, доступною формою польоту, фантазії, уяви?

Але зараз крізь ніч крадеться маніяк із чорною, ненаситною душею — вона вже сьогодні звела нанівець його наміри, — і їй потрібно залишатися на землі, щоб його теж описати. Спочатку вона має захистити від нього сестру, а потім знайти спосіб безпечно відтворити його на папері. Брайоні вже не бігла, а йшла й думала, як же він має ненавидіти її за те, що вона перешкодила йому в бібліотеці. І хоч їй було страшно, але це була ще одна ініціація, момент початку існування, ще щось, що діється вперше: коли тебе ненавидить доросла людина. Діти ненавидять щиросердно, примхливо. Їхня ненависть не має значення. Але бути об’єктом ненависті дорослого — це вже введення у справжній новий світ. Це вже вирізнення. Він міг обійти її ззаду й тепер вичікувати зі злочинними намірами за рогом стайні. Вона намагалася не виказувати свого страху. Вона ж витримала його погляд там, у бібліотеці, коли її сестра просковзнула повз неї, ніяк не відреагувавши на факт свого спасіння. Справа не в подяках, вона розуміла це, не в якійсь винагороді. Коли йдеться про самовіддану любов, ніякі слова не потрібні, і вона захищатиме сестру, навіть якщо Сесилія не визнаватиме за нею права на вдячність. І Брайоні зараз не боялася Робі; значно краще, як він стане об’єктом її огиди й зневаги. Вони ж, родина Толлісів, дали йому все, що тільки можна: сам будинок, у якому він виріс, незліченні поїздки до Франції, шкільну форму, книжки, потім Кембридж — а він у відповідь вжив оте жахливе слово проти її сестри й «віддячився» їм за гостинність, вдавшись до фізичного насильства, а потім нахабно сидів за їхнім столом, прикидаючись, що нічого й не сталося. О, це прикидання, як же вона прагнула викрити його! Справжнє життя, те, яке зараз починалося, послало їй негідника у вигляді давнього приятеля сім'ї, з сильними, незграбними руками й суворим, дружнім обличчям, який часто носив її на плечах і плавав із нею в річці, притримуючи, щоб її не знесло течією. І це, мабуть, правильно — правда завжди дивна й оманлива, за неї треба боротися, протистояти потоку звичної буденності. Адже саме цього ніхто навіть сподіватися не міг, бо ж, ясна річ, появу негідників не оголошують свистом і звинувачувальними монологами, вони не з’являються в чорних плащах і з гидким виразом на обличчі. По той бік дому від неї віддаляються Леон і Сесилія. Вона, можливо, розказує йому про напад на неї. Якщо це так, то він обнімає її рукою за плечі. Усі разом, діти Толлісів проженуть цю тварюку, виженуть його назавжди зі свого життя. Їм треба буде поговорити з батьком, переконати його і вгамувати його гнів і розчарування. Його протеже виявився маніяком! Лолине слово стерло порохи з інших слів, що оточували його — мужик, варіят, тесак, атака, обман — і підтверджували діагноз.

Вона обійшла стайню й зупинилася біля арочного входу, під вежею з годинником. Вигукнула імена близнюків і у відповідь почула лише шурхіт, звуки копит і глухий удар