Читати книгу - "Буба : мертвий сезон"

вдома? — здивувався Маньчак, загородивши собою двері.

— Марися з Павлом удома? — вторувала чоловікові пані Віолетта, вдаривши його якимсь дивним предметом по спині.

— Але ж… свята, — мама силкувалася невимушено посміхатися.

— До свят ще ого-го! — заперечив Маньчак.

— А наша пані Маньчакова, бачу, собі інструменти купила… — Дідусь пильно оглядав великий ящик, який пані Віолетта втягла до передпокою.

— Про що це ви?

— Ну, я мав на увазі цей дивний предмет…

— Це, пане Генрику, наш багажник. Автомобільний, — перевела подих Маньчакова, утираючи піт із чола.

— Навіщо вам багажник? — дивувався старий.

— Щоб перевозити важкі речі, — пояснив Маньчак.

— Мабуть, щоб переносити, якщо ви вже його так тягаєте.

— Це новий багажник, — розсердився Маньчак. — І ми його забрали, щоб нам його не вкрали.

— Хто? — здивувався тато.

— Звідки мені знати, — відказала пані Віолетта. — Зараз такі часи, що нікому довіряти не можна. Навіть друзям, — глянула вона на присутніх. — Але який у вас безлад! — Вона несхвально роззирнулася вітальнею. — У таких умовах навіть апетит пропадає.

— А в нас нині піст, — радісно поділився новиною дідусь.

— Ксьондз Корек наголошував на важливості посту, коли я востаннє була в нього, — мама випнула груди й легким кроком рушила на кухню. — Але чаю можна випити, — додала вона тоном зразкової господині.

— Цей багажник, пані Віолетто, краще залишити в коридорі, — порадив дід Генрик, побачивши, що Маньчакова потягла ящика до вітальні. — От якби в ньому були якісь напої…

— Я давно підозрювала, що у вас проблеми з алкоголем, — попри невдоволення всієї родини, Маньчакова поклала багажник на дивані.

— Ну, чого ви так повитріщалися? — роздратовано спитала вона. — Багажника не бачили, чи що?

— На дивані не бачив, — погодився дід.

— Ми прийшли у важливій справі, — пан Вальдек поправив сріблястого метелика, який звисав з його худої шиї. — Нам потрібні свідки.

— Якщо Єгови, то це не до нас, — попередив старий.

— Пане Генрику, ми не до вас прийшли, — неввічливо перебив Маньчак.

— Свідки? — тато глянув на Маньчакову, яка стояла перед ним у вечірній сукні, скидаючись на велетенську Попелюшку через п’ятдесят років після пам’ятного балу.

— У вас нині якась урочистість? — тато втупився в широкий кринолін.

— Ні, сьогодні лише генеральна репетиція, а все відбудеться наступного тижня, — пояснила кремезна Попелюшка. — Ми вирішили дещо повторити.

— Що ви надумали? — утрутився дідусь.

— Що ви хочете повторити? — тато вимагав пояснень.

— Наше вінчання, звісно! — пирхнув Маньчак. — Ми збираємося повінчатися, — повагом пояснив він.

— То ви стільки років живете на віру? — у маминих руках затремтіли чашки із чаєм. — Ксьондз Корек не в захопленні від громадянського шлюбу. Каже, що це сурогат порядного життя.

— Ми одружені, — процідив крізь зуби Маньчак. — Але хочемо знову стати на шлюбний килимок і присягтися у вірності…

— Навіщо? — не зрозумів дідусь. — На біса двічі брехати, якщо ви вже колись це робили.

— Заберіть звідси старигана! — зажадала Маньчакова. — Інакше… я сама його звідси винесу!

— Не сумніваюся, — дідусь із повагою глянув на багажник. — Ви наче супермен!

— І честь бути нашими свідками хочемо довірити саме вам, — закінчив Маньчак. — А шлюбні подарунки повинні бути неабиякі, бо це ж удруге, — попередив він з усмішкою.

— Навіть не знаю… — мама вагалася й шукала допомоги в тата.

— Ну, що ж, крихітко, — той безпорадно розвів руками, — молодятам не відмовляють.

— Молодятам, кажеш? — перепитала мама, пильно вивчаючи поглядом Маньчаків.

— Цей багажник ми приготували для весільної подорожі, — прошепотіла Маньчакова, затуляючи долонями сором’язливий рум’янець.

— Тобто… після весілля ви кудись їдете?

— Так, на медовий місяць, — притакнув пан Вальдек.

— А куди саме? — допитувалася мама. — Мабуть, за кордон? — у її голосі забриніла прихована нотка заздрощів.

— Ми їдемо до Папроцьких, Леонтини й Зюта.

— Але ж вони мешкають неподалік нас! — вигукнув дід.

— То й що з того? — обурилася пані Віолетта. — Нам це не заважає, — ворухнула вона пухким плечем.

— А пішки не підемо, — мовив Маньчак. — Та й сюди буде близенько, тож ми вас навідуватимемо.

— Цілий місяць у Папроцьких!.. — дивувалася мама.

— Ну, ми ж тобі пояснили, Марисю, що й до вас зазирнемо, не хвилюйся.

— Авжеж, не можна не погостювати у свідків! — скривився Маньчак. — Ми про вас ніколи не забуваємо, — патетично запевнив він, і всі глибоко зітхнули.

— Ну, ну! — Маньчакова покивала пальцем. — Не можна в нас так сумніватися. — І, поправивши кринолін, розсілася в кріслі.

— Щоправда, перед весіллям я збиралася схуднути, але для маківника тієї вашої Бартошової зроблю виняток. Принеси мені, Бубо, шматок, а для Вальдусика сирник, бо йому мак так неестетично набивається між зубами…

— Принеси, Бубо, — розгублено мовила мама й майже впала на стілець.

Маньчаки з радістю вислухали її розповідь про фільм, якого не буде.

— Такий-от ляпас від пана Протека, — закінчила вона із сумними очима.

— А я, Марисю, від самого початку знала, що нічого не вийде, бо фільми завжди знімають лише за гарними книжками, — Маньчакова сягнула по маківник.

— А моя тобі не сподобалася?

— Руки ще не дійшли, — щиро зізналася пані Віолетта. — Зрештою, у мене такий слабкий зір, що не можна псувати його читанням.

— Я б вам порадив звернутися до окуліста, — озвався дідусь. — І читати те, що написано на білбордах. Там написи великі й рідко рекламують абищо.

— То ми вже підемо, — Маньчак із жалем поглянув на порожні блюдця. — Тільки не забудьте про наше весілля, бо воно на противагу фільмові, напевне буде вдалим.

Буба полегшено зітхнула, щойно Маньчаки, забравши багажника, покинули квартиру.

— Жодних додаткових тарілок на свят-вечір! — розпорядився дідусь Генрик. — Це вочевидь приносить нам нещастя!

ТРОЯНДА ЗАМІСТЬ КОРОПА

Біла скатертина сяяла. Буба оглянула ошатно накритий стіл і подумала про магію зеленого деревця, на яке нетерпляче чекають упродовж року. Їй стало трохи шкода, що невдовзі всі знову очікуватимуть наступного свят-вечора, а цей піде в небуття разом з водою в раковині, де митимуть посуд, розіллється плямою борщу по скатертині, зібгається з обгортковим папером, здертим з подарунків. Десь подінуться стишені голоси й затихнуть колядки, які зараз нагадують скарбничку святкового настрою. Усе повернеться на круги своя, хоча Буба давно переконалася, що в них удома все не як у людей.

Воно й добре, і водночас погано, — думала дівчина, ніжно дивлячись на рідних, які розставляли на столі нові полумиски з різною смакотою. — 3 одного боку, ми буваємо непередбачуваними й егоїстичними, з іншого — уміємо в скрутну хвилину знайти в собі стільки любові до близької особи, якщо вона її потребує…

Тато, ніби прочитавши Бубині думки, обійняв маму й навіть спробував затанцювати з нею під колядку про пастирів, котрі прибули з Вифлеєму.

— Ксьондз Корек би цього не схвалив! — прошепотіла мама, але зробила