Читати книгу - "Квіти для Елджернона"

— Заходьте! Двері відчинені!

Я штовхнув двері й завмер на місці, бо біля мольберта стояла, малюючи картину, тендітна білявка в рожевому ліфчику й трусиках.

— Пробачте! — видихнув я, зачиняючи двері знову. Із протилежного боку дверей я викрикнув: — Я ваш сусід через залу. Я замкнувся зовні квартири й хочу скористатися пожежним виходом, щоб дістатися до свого вікна.

Двері розчинилися, й вона стояла переді мною, досі у своїй спідній білизні, з пензлем у кожній руці й упершись руками в стегна.

— Ви хіба не чули, як я сказала «заходьте»? — Вона помахом руки запросила мене до помешкання, відіпхнувши ногою ящик зі сміттям. — Лише переступіть через оту купу покидьків.

Я подумав, вона забула, — або не усвідомлювала, — що була невдягнена, й не знав, у який бік мені дивитися. Я відводив погляд убік, дивлячись на стіни, на стелю, куди завгодно, тільки не на неї. Помешкання скидалося на смітник. У ньому стояли десятки маленьких складаних столиків, покритих покрученими тюбиками з фарбою, більшість із яких уже висохли й були схожі на засушених змій, але деякі з них ще були живі й сочилися свіжою фарбою. Тюбики, пензлі, банки з фарбою, обляпані фарбами клапті тканин, уламки рам та обривки полотен стояли та валялися повсюди. У кімнаті стояв густий запах, що складався з фарб, лляної олії, живиці, до якого за кілька хвилин додавався запах несвіжого пива. Три роздуті стільці та брудна зелена кушетка були завалені високими купами одягу, а на підлозі лежали черевики, панчохи та спідній одяг, так ніби вона мала звичай роздягатися на ходу й кидати свою одіж куди доведеться. Тонкий шар пилюки накривав усе.

— Отже, ви містер Гордон, — сказала вона, подивившись на мене. — Я помирала від бажання побачити вас, відтоді як ви вселилися. Сідайте. — Вона стягла купу одягу з одного зі стільців і кинула її на вже завалену канапу. — Тож ви нарешті вирішили навідати своїх сусідів. Хочете чогось випити?

— То ви художниця, — промурмотів я з необхідності щось сказати.

Мене нервувала думка, що в будь-яку мить вона виявить, що роздягнена, заверещить і побіжить до спальні. Я сновигав очима навколо, дивлячись куди завгодно, тільки не на неї.

— Вип’єте пива чи елю? Більш нічого в мене зараз немає, крім столового хересу. Ви ж не хочете випити столового хересу?

— Я не можу тут залишатися, — сказав я, опанувавши себе й зосередивши погляд на симпатичній родимці на лівій стороні її підборіддя. — Я замкнув своє помешкання й поки що не можу до нього потрапити. Я хочу вийти на пожежну драбину. Вона поєднує наші вікна.

— Звичайно, виходьте, — погодилася вона. — Ці паскудні патентовані замки нікуди не годяться. Я замкнулася від свого помешкання тричі протягом першого тижня, коли стала тут жити, й одного разу мені довелося півгодини просидіти в залі голій-голісінькій. Я вийшла взяти молоко, й клятущі двері гримнули й зачинилися за мною. Я видерла клятий замок із дверей, а нового досі не поставила.

Я, либонь, спохмурнів, бо вона засміялася.

— Отже, ти вже побачив, які в нас кляті замки. Вони зачиняються за тобою, коли ти виходиш у двері, й не вельми добре їх замикають, хіба не так? П’ятнадцять квартирних крадіжок було торік у нашому будинку — і всі у тих квартирах, що були замкнені. Правда, мене ніхто досі не обікрав, хоч двері тут завжди незамкнені. Але їм би довелося добре попрацювати, аби знайти тут щось цінне.

Коли вона знову стала наполягати, щоб я випив із нею пива, я погодився. Поки вона ходила по нього на кухню, я знову оглянув кімнату. Чого я раніше не помітив, то це того, що частина стіни позад мене була очищена: усі меблі були зсунуті в один бік кімнати або до центру, й таким чином ця стіна (тиньк із якої був обдертий, щоб оголити цеглу) правила за картинну галерею. Картини були виставлені до самої стелі, а інші були просто складені одна на одну на підлозі. Кілька з них були автопортретами, на двох із них вона була гола. Картина на мольберті, над якою вона працювала, коли я увійшов, зображувала її напівголою, з довгим волоссям (не таким, яким воно було тепер, заплетеним у русяві коси, укладені на голові, наче корона), що спадало до пліч із частиною її довгих кіс, обкручених навколо голови й укладених між грудьми. Вона малювала свої груди піднятими догори й твердими з пипками нереально червоного, як льодяник, кольору. Коли я почув, як вона повертається з пивом, то швидко відвернувся від мольберта, спіткнувся об якісь книжки й удав, ніби мене зацікавив невеличкий осінній ландшафт на стіні.

Я відчув полегкість, побачивши, що вона накинула на себе тонкий подертий хатній халат, — хоч він і мав дірки в усіх сумнівних місцях, — і я вперше зміг подивитися на неї прямим поглядом. Не те щоб вродлива, але сині очі та зухвалий кирпатий ніс робили її схожою на кицьку, що суперечило атлетичним рухам її дужого тіла. Вона мала десь років тридцять п’ять, була тендітна й добре збудована. Вона поставила кухлі з пивом на підлогу з твердого дерева, сіла, підгорнувши під себе ноги біля канапи й помахом руки запросила мене зробити те саме.

— Я вважаю, на підлозі сидіти зручніше, ніж на стільцях, — сказала вона, цмулячи пиво з кухля. — А як ти?

Я відповів їй, що не думав про це, а вона засміялася й сказала, що в мене чесне обличчя. Їй, либонь, захотілося розповісти про себе. Сказала, що не захотіла оселитися в Гринвіч Віллідж, бо там, замість малювання, гаяла б увесь свій час у барах та кав’ярнях.

— Мені краще тут, далеко від шахраїв та дилетантів. Тут я можу малювати що мені до вподоби, й ніхто не прийде, щоб посміятися з мене. Ти ж не належиш до насмішників, чи не так?

Я стенув плечима, намагаючись не помічати пилюку на своїх штанях та руках.

— Думаю, кожен із нас сміється над чимось. Ти ж смієшся над шахраями й дилетантами, чи не так?

Через короткий час я сказав, шо волію повернутися до свого помешкання. Вона відсунула від вікна купу книжок, і я підійшов до нього, переступаючи через газети й паперові пакети, наповнені порожніми пляшками з-під пива.

— Одного дня, — зітхнула вона, — я віднесу їх туди, де