Читати книгу - "Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі"

живий додому дійшов!

От на другий день знов каже:

— Мене дрік кусає!

— Біжи, — каже дядько, — скоріше додому.

Він побіг додому. Підійшов до хати і слухає, що примовляє піп з дядьковою жінкою. Піп і каже:

— Ну, що буде, як Іван застане? Він мені так набив боки тоді, що я ледве доплівсь.

— Стій! Не журися. Я тебе сховаю на горищі у вовну. Він тебе не знайде там.

Той Іван одчиняє хату, каже:

— Кип'ятіть воду, та ще й багато, відер двоє, а то й троє.

— А нащо це тобі?

— Еге ж! Як не треба? Ви сидите дома, а нічого не знаєте? Скоро міль усю вовну поїсть.

Та тітка накип'ятила води. Каже:

— Наливайте двоє відер.

Набрали двоє відер води кип'яченої, засвітили свічку і лізуть на горище. Той Іван ллє воду і приказує:

— Ой, буде тобі, вража міль, тітчину вовну їсти!

Вилив одне відро, бере і друге. Піп з усіх чотирьох схватився з бочки та не попав на драбину — та в дірку з горища.

Іван з горища — та за попом. Тітка — за Івана і придержала його. Прийшов Іван на степ, дядько і питає:

— Де ти ходиш? Може, до дівчат, та не признаєшся?

А Іван і каже:

— Е, ні. В суботу признаюсь.

От на третій вечір пішов Іван знову додому. Став і слухає під вікном. От піп і розмовляє з нею:

— Ти знаєш що: мабуть, я буду йти додому, а ти завтра навариш хорошого обіду, горілки купиш і принесеш мені на степ обідать.

А Іван все це слухає під вікном.

— Я буду, — каже піп, — недалеко села орати, і у мене сірий і білий віл. Ні в кого таких не буде.

Іван послухав під вікном і пішов собі в степ. Перед обідом пішов до другого табору, до сусіда, та й каже:

— Дайте мені, тітко, сірого платка. — Він перев'язав вола свого сірим платком та й каже дядькові: — Ну, лягайте спать, а я поорю ще до обіду.

Той дядько ліг спати під возом, а тітка несе попові їсти, та не попала до попа, та попала до свого Івана, робітника, каже:

— Драстуй, Іване!

— Драстуйте, — каже, — тітко! О! А чого це ви сюди попали?

— Та оце ж, — каже, — так, мій голубе, матушка сказала, щоб я понесла батюшці їсти. Шукала я, шукала я, та ніяк не попаду. Та оце до вас прийшла.

— Ну, ідіть, — каже, — тітко, коло воза з дядьком посидьте, а я понесу батюшці їсти.

Він узяв, поставив ту їжу на борозні і пішов до батюшки. Каже:

— Знаєте що, батюшко? Казали дядько, що прийдуть і сокирою зарубають вас.

— Оце, — каже, — спасибі, Іване, що сказав.

Та й поглядає на Івана, щоб він не бив. Той Іван повернувся од попа до дядька та й каже дядькові:

— Казали батюшка, щоб ви прийшли з сокирою та наладнали їм букаря.

Той дядько взяв сокиру та іде до батюшки. Батюшка як угледів, що дядько йде з сокирою, та й почав тікати — і бички покинув. Дядько прийшов до букаря, походив, походив кругом — все справне, а сам собі і думає: «Чого ж батюшка втік?»

От дядько іде до свого воза. А тітка сидить з Іваном. А Іван уже бреше тітці:

— Ось дивіться, тітко, дядько йде злий-злий, з сокирою. Мабуть, вас зарубає!

Та тітка схватилась з-під воза і тікать додому. Дядько питає:

— Чого то тітка побігла, наче полуумна?

— Та то ж, — каже, — в селі горить ваша хата, а вона побігла тушить.

Той дядько сокиру не покинув та й побіг за тіткою. Тітка, як оглянеться, що дядько біжить.

— Ой, — каже, — битиме мене! — Та як упаде навзнач. А дядько добігає. Так вона куди там! У ліс сховалась. А дядько побіг у село. Іван слідом за дядьком. Поки дядько ставок обминув, а Іван скинув штани та перебрів. Прийшов до лісу, де високий дуб стояв. Виліз на дуба, закутався у лозу і дожидає. От дивиться: дядько побіг. Позаду тітка біжить. Прибігла до того дуба та й каже:

— Люди старі казали, що на оцім дубі Бог сидить. — І каже: — Божечку, божечку, чим би їх, сукиних синів, потруїть? — це про Івана і свого чоловіка.

А Іван з дуба обзивається, будто би Бог.

— Хорошим, — каже, — м'ясом, та кисілем, та варениками, та горілкою, та огірками солоними.

— А од чого ж вони будуть труїться?

А Іван з дуба:

— Од м'яса поніміють, од кисілю посліпнуть, од вареників поглухнуть, а од горілки не встануть, а од огірків, — каже, — полопаються.

— Ну, — каже, — спасибі, Боженьку, спасибі!

А бог:

— Спасибі, спасибі!

Той Іван зліз з дуба і пішов на табір. От дивиться — дядько іде.

— Ти ж, — каже, — Іване, казав, що хата горіла.

— Та то, мабуть, вихор замів, а мені здалося, що ваша хата горить.

От на вечір Іван каже:

— Буду йти додому.

Той дядько каже:

— Візьми бики та й поїдеш.

Той Іван запріг у передок, прив'язав цеп довгий-довгий. Дядько і питає:

— Нащо ти цеп узяв?

— Так мене, — каже, — коло лісу часто дівка лякає, а я й хочу зачепить цепом та й притягти до вас.

От той Іван приїжджає додому. Спинив воли потихеньку і слуха під вікном. От той піп і каже:

— Ну так що, Ганно?

— Еге! — каже. — Батюшко, не журіться. Я молилась Богу, так Бог сказав мені, чим їх потруїть.

А піп і каже:

— Ой, заживемо, Ганно!

От той Іван:

— Тпр, гов! — будто він тільки що приїхав.

А піп і каже:

— Ой, куди ти мене сховаєш?

Каже:

— В сундук, де попіл.

А у їх кожну суботу тільки вивозили попіл. Закон такий був. Заховала попа, вийшла і каже:

— Чого це ти, Іване, приїхав?

Каже:

— Оце ж я приїхав того: солонець на ниві завівся, так я хочу взять сундучок з попелом і посипать ниву, бо завтра субота, щоб раніш пошабашить.

— Ну, лягай, — каже, — засни, а вдосвіта і поїдеш.

— Та ні! — каже. — Буду зараз. Давайте ключ до сундучка.

— Та я і ключ загубила.

— Давайте, давайте!

Дала ключ, Іван і виносить сундук. Прив'язав далеко-далеко цепом од передка той сундук і каже:

— Гей, поїхали!

Котиться сундук ззаду, а піп перекидається у сундуці. От він з гори та на гору, з гори та на гору, а піп кричить у сундуці. І хотів до дядька одвезти попа, а туман накотив, і він заблудив. От тоді зустрічає пан Івана.

— Що це ти, — каже, — везеш