Читати книгу - "20 000 льє під водою"

«Наутилуса» причалила до піщаного берега, оминувши рифове кільце, що замкнуло собою острів Гвебороар.

Розділ двадцять перший

Два дні на суходолі

Яз хвилюванням ступив на землю. Нед Ленд копирсав ґрунт ногою, ніби випробовуючи його на міцність. А пройшло ж лише два місяці відтоді, як ми стали «пасажирами» «Наутилуса» (так каже капітан Немо), а насправді його полоненими!

Переконавшись, що земля витримає нашу вагу, ми поквапом віддалилися від берега углиб острова. Ґрунт складався переважно з коралового вапняку. Але, судячи з русел висохлих рік, усіяних гранітними уламками, можна було припустити, що острів походить від давньої геологічної формації.

Розкішна завіса лісів закривала собою небокрай. Гігантські дерева, які заввишки сягали двохсот футів, перепліталися між собою повзучими ліанами, що утворювали справжнісінькі гамаки, сплетені самою природою, — вони так спокусливо погойдувалися на вітрі. Мімози, фікуси, казуарини, тикові дерева, гібіскуси, пандануси, пальми, прикрашені гірляндами зелені, що увінчують їхні верхівки, — усе це свідчило про плодючість місцевої землі. Під зеленим покривом біля підніжжя гігантських стовбурів дерев пишно розрослися орхідейні та бобові рослини, а також папороть.

Та прекрасні зразки новогвінейської флори не зачарували канадця. Він надавав перевагу корисному над красивим. Наприклад, він першим помітив кокосову пальму. Нед Ленд збив з дерева декілька кокосів, розколов їх, — і ми пили кокосове молоко, з насолодою їли кокосову м'якоть. Я подумав, що меню «Наутилуса» варто урізноманітнити.

— Смачнючі які! — вигукнув Нед Ленд.

— Угу, смачно! — підтакував Консель.

— Я сподіваюся, капітан Немо не заборонить нам погрузити на борт коксові горіхи? — запитав мене канадець.

— Чому мав би заборонити? — відповів я. — Але він сам до них навіть не торкнеться.

— То гірше для нього, — мовив Консель.

— То краще для нас, — поправив його Нед Ленд. — Нам більше буде!

— Прошу слова, пане Ленд! — звернувся я до гарпунера, який вже почав атакувати другу пальму. — Кокосові горіхи — прекрасний продукт, та перш ніж завантажувати ними човна, чи не варто спершу пошукати на острові ще якісь продукти. Свіжі овочі не завадили б нам у тривалому плаванні.

— Пан професор каже мудро, — сказав Консель. — Пропоную залишити місце для трьох видів провізії: плодів, овочів і дичини, а нею, до речі, поки що й не пахне…

— Конселю, не засмучуйся! — підбадьорював друга канадець.

— Треба йти далі, — сказав я. — Але будьмо напоготові! Здається, острів безлюдний, але хто його зна, може, десь тут бродить дикий мисливець, який подумає, що ми — дичина!

— Гр!.. Гр!.. — проричав Нед Ленд, виразно клацаючи зубами.

— Е-ей! Що це з вами, Неде? — вигукнув Консель.

— Слово честі, — сказав канадець, — я починаю розуміти людожерів!

— Неде! Неде! Схаменіться! Що ви таке кажете? — вигукував жартома Консель. — То виявляється, ви — людожер? Нещасна моя голівонька! Жити з вами в одній каюті стає небезпечно. Так одного ранку, прокинувшись, я виявлю, що наполовину з'їдений…

— Друже Конселю, — сказав Нед Ленд, — я люблю вас і впевнений, що ви дуже смачний, але не настільки, щоб з'їсти вас без гострого нападу голоду.

— Щось я не впевнений! — відповів Консель. — Нумо краще полювати! Треба настріляти побільше дичини і наситити цього канібала! Інакше пан професор ризикує одного жахливого ранку знайти у каюті замість свого вірного слуги лише його кісточки.

Так жартуючи ми зайшли під темний покрив лісу і впродовж двох годин пройшли його уздовж і впоперек.

Нам таланило, бо на своєму шляху надибали на дерево — одне з найкорисніших представників рослинного світу тропіків, яке плодоносило дорогоцінним продуктом, якого так не вистачало на борту «Наутилуса».

Читач здогадався, мабуть, що йдеться про хлібне дерево. На острові Гвебороар їх було багато. Найціннішим різновидом хлібного дерева є безсім'яний, якого малайці називають «ріма».

Хлібне дерево вирізняється з-поміж усіх інших дерев ідеально рівним прямим стовбуром заввишки до сорока футів. Його верхівка з великими листками рівнесенько заокруглена, немов підстрижена дбайливим садівником. Хлібне дерево прекрасно акліматизувалося на Маскаренських островах. Серед буйного листя висіли важкі шароподібні супліддя завбільшки з дециметр. Шкіра плодів була шорстка на дотик, і виглядала як сітка шестикутників. Цим корисним деревом природа компенсувала відсутність зернових рослин на певних територіях, бо у спеченому вигляді його плоди мають смак злакового хліба. Благодать такого подарунку виявляється ще й у тому, що хлібне дерево не потребує догляду, воно росте від сонця і води та плодоносить вісім місяців на рік.

Нед Ленд добре знав плоди хлібного дерева. Не раз йому доводилося їх їсти під час численних подорожей. Цей моряк, що за своє життя хліб їв не лише з булочної, умів готувати ситну страву і з м'якоті плодів. Угледівши хлібини на дереві, він потерпав од голодних спазмів.

— Панове! — вигукнув він. — Я просто помру, якщо не скуштую цього хлібця!

— Скуштуйте, друже Неде, на здоров'я! Ми ж для цього сюди і прийшли, аби всього посмакувати. Ну ж бо, здивуйте нас своїми кулінарними здібностями у польових умовах!

— Я миттю! — зрадів канадець.

Нед взяв скло, з якого можна викресати іскру і розвів багаття з хмизу. Сухе дерево весело затріщало. А ми з Конселем тимчасом вибирали найбільш стиглі плоди хлібного дерева. Багато з них ще не дозріли, товста шкіра прикривала білу волокнисту м'якоть. Та все ж більшість плодів були соковиті, жовтуваті і, здавалося, мріяли про те, щоб їх зірвали з гілки. Кісточок усередині цих плодів не було.

Консель підніс до нашого кулінара дюжину хлібин. Нед Ленд, розрізаючи перший плід на товсті скибки, кладучи їх на розпечений вугіль, примовляв:

— Ви побачите, пане, який смачний цей хліб!

— Тим паче, що ми вже стільки часу й не нюхали нічого хлібного, — сказав Консель.

— Це навіть, я б сказав, не хліб, а здоба, що тане у роті! Ви, пане, ще ніколи його не куштували?

— Ще ні! Уся надія на вас, Неде!

— Це ситна і корисна страва. І якщо ви не попросите ще одну скибку, то я більше не король гарпунерів!

За декілька хвилин зовнішня частина плодів обвуглилася, зсередини показалася біла м'якоть (гурмани запевняють, що на смак вона нагадує артишоки).

І ось нарешті хлібці спечені. Це був неймовірний хліб, хоч і не борошняний, і ми уминали його за дві щоки.

— На жаль, — сказав я, — навряд чи це тісто може довго зберігатися. Мабуть, не варто брати його на борт.

— Та ви що, пане Аронаксе! — вигукнув Нед Ленд. — Ви мислите, як натураліст, а я діятиму, як булочник. Конселю, зберіть-но якомога більше цих плодів, на зворотному шляху ми їх обов'язково заберемо.

— Але як ви збираєтеся зробити їх продуктом тривалого