Читати книгу - "Садівник з Очакова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Допомагаєш? — повторив Фіма так, наче не розумів значення цього слова.
— Вона дуже хвора, я для неї ліки діставав…
— Мент дістає ліки?! — очі Фіми п’яно вирячились. Він озирнувся, подивився на пусту склянку в руці. Зробив крок до стільця, що стояв у кутку, поставив склянку на оббите витертою коричневою тканиною сидіння.
— Я — не мент, — якомога переконливіше промовив Ігор.
Фіма скривив губи, п’яним поглядом обмацав Ігора. Їх очі знову зустрілися.
— А якщо ти не мент, то зі злодієм випити можеш? — запитав Фіма, і його губи розповзлися в дивній, неконтрольованій посмішці.
— Можу, — погодився Ігор. — Заразом і поговоримо.
Фіма простяг руку за спину, намацав кімнатні двері, широко розчахнув їх перед Ігорем.
— Пра-а-шу заходити, — протягнув знущально Фіма, проте Ігор, хоч і напружився, пройшов неквапом повз господаря, знову відчувши запах спирту з його рота.
За спиною Ігора дзвякнув залізний гачок, замкнувши зсередини вхідні двері. Непевними кроками Фіма наздогнав Ігора, і той прискорив ходу. Зупинився лише біля вікна у вітальні. Оглянув кімнату, стоячи спиною до вікна: овальний стіл з напівпорожньою півлітрою, тарілка з квашеними огірками, накраяний чорний хліб на газеті, поруч фаянсова сільничка. Під протилежною стіною — дубовий буфет з гранчастими скляними вставками в дерев’яних дверцятах. Фіма відчинив дверцята і взяв звідти склянки. Підійшов до столу, одну поставив біля Ігора, другу — на протилежну сторону. Присунув стілець так, щоб сісти між буфетом і гостем. Вилив всю горілку з пляшки в свою склянку.
— О-о! — удавано здивувався. — Забракло! Доведеться нову відкривати.
Встав і вийшов з вітальні.
Ігор скористався з його відсутності і ще раз оглянув кімнату. Його погляд прикипів до саморобної дитячої іграшки — машинки, зробленої з розрізаних жерстяних консервних бляшанок. Машинка стояла в кутку, справа від буфету, наче її там забула якась дитина.
Фіма повернувся з новою вже відкритою півлітровкою в руці. Наповнив склянку Ігора, потім повернувся на свій бік столу, сів на стілець.
— Присідайте, шановний, — промовив, прискаливши око.
Ігор сів.
— Ну шо, за знайомство? — запитав Фіма.
— Давай спочатку поговоримо, — Ігор говорив спокійним доброзичливим голосом.
— Знов за Вальку?
— Так, — кивнув Ігор. — Ти її вбити погрожував… Вона тепер боїться…
— Я? Вбити? Та ти шо! — театрально сплеснув руками Фіма. — Може, це вирвалось звідси, — він вказав пальцем на свій рот. — Здуру. Могло таке бути… але я так… погарячкував!
— То як, ти її не чіпатимеш?
— Не чіпатиму? Нє, я такого не говорив! Чіпати суку буду!
— Слухай, ти мене тут бачиш востаннє. Обіцяю, — знову заговорив Ігор, намагаючись, щоб голос лунав твердо, проте не вороже. — Пообіцяй, що ти її не чіпатимеш, а я пообіцяю, що більше тут не з’явлюся. По руках?
Фіма замислився. На його обличчі застигла здивована усмішка.
— Нє, я шось не розумію, — по паузі похитав він головою. — Треба випити! Давай! — він підніс свою склянку. — За знайомство!
Вони випили одночасно. Фіма одним ковтком, Ігор — трьома. В роті Ігора спалахнула пожежа, яка мала страшенно бридкий смак.
— Закуси, — Фіма вказав на хліб. — А ти думав, шо я казьонкою пригощатиму?!
Ігор зажував самогон хлібом, потім закусив квашеним огірком. Пожежу загасив, але бридкий смак на язиці лишився.
— Шо я ще буду мати за те, що Вальку не чіпатиму? — Фіма поклав руки на стіл і нахилився вперед, спершись на складені руки гострим підборіддям.
— Ще? — перепитав Ігор. — Грошей можу дати.
— Скільки?
Ігор швидко прикинув, скільки соток в нього зараз лежить у кишенях.
— Десять тисяч!
Фіма шарпнувся від несподіванки.
— На понт береш? — запитав вороже.
Ігор мовчки витягнув з лівої кишені банківську пачку грошей. Поклав на стіл.
— О-па! — здивовано вигукнув Фіма. Він встав, підійшов до Ігора, схилився над пачкою, уважно її оглянув, мало не обнюхав, проте до рук не взяв. Після цього підніс пляшку і вилив весь самогон в склянку Ігора. — Знову закінчилася! — усміхнувся. — Треба нову!
Вийшов, за мить повернувся з повною. Налив у свою склянку, сів на стілець.
— Схоже, ми з тобою домовимося, — сказав і вишкірився, виставивши нерівні передні зуби. — П’ємо!
Вони випили ще по склянці. Вогонь, що спалахнув у горлі Ігора, цього разу дійшов до ніг. Ігореві стало тепліше, і він перестав відчувати вологість свого одягу.
— Добре, — закусивши хлібом самогонку, сказав Фіма. — Даю чесне злодійське слово, що не чіпатиму цю суку! Задоволений?
Ігор кивнув. Його затуманений через випите погляд знову впав на машинку, скручену з жерстянок.
— Своєму пацану зробив? — вказав рукою в куток, де стояла іграшка.
Фіма прослідкував за рухом гостя. Губи розійшлися в черговій дивній посмішці.
— Угу, — притакнув він. — Тільки не свому, я не маю своїх пацанят…
— А цього пацана, часом, не Стьопкою кличуть?
Посмішка миттєво злетіла з обличчя Фіми. Він знову шарпнувся, ніби його вдарило струмом.
— Ти ж не мент, шо ти мені питання ставиш?
Фіма виліз з-за столу, його рука схопила пляшку, проте відразу відпустила, поставила на місце.
Він знову сів на стілець.
— Шось я зденервований сьодні, панімаєш? — миролюбно сказав він. — День такий! Сусідського пацана Санька вбито дідько зна за що… Суку цю Вальку я з ментом на березі засік… Ой, пардон… Це я так…
Голос Фіми знов забринів погрозою. Ігор її чув, та водночас нервово дослухався до свого тіла, яке, здавалося, відмовлялося його слухатися. Руки затерпли, ноги заніміли. Пальців на ногах він не відчував, а в животі виникло неприємне тепло, і майже одразу сильно запекло. Ця печія підіймалася вгору, до рота. Ігор почав жадібно хапати ротом повітря і шукати поглядом воду. Захотілося випити води, звичайної води.
— А-а-а, — обличчя Фіми раптом стало зовсім нормальним, без гримас і п’яних усмішок.
— Ну ось, цаца, час і прощацца… Ти ж сам обіцяв, шо я тебе більше не побачу! Ніхто тебе більше не побачить!
Фіма встав, повільно підійшов до Ігора, поклав йому на плече праву руку і раптом з силою штовхнув. Ігор разом із стільцем гримнувся на дерев’яну підлогу і залишився лежати. Тіло більше не слухалось його, тільки очі все бачили, і слух повнився реальними і нереальними звуками, які він поки що міг розрізняти.
— Нічого, — промовив Фіма, стоячи над ним, — години дві-три помучишся, і відійдеш! Ти ж смерті не боїшся! В тебе ж пушка є!
Фіма зареготав і пішов геть. Ігор почув, як дзвякнув гачок на вхідних дверях. Вони відчинилися і знову зачинилися. Пекельний жар дійшов до рота. Ігореві стало боляче дихати. Він лежав боком на дерев’яній підлозі. Бачив над собою стіл і лампу, що звисала зі стелі. Лампа світилася, проте в очах Ігореві ставало
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Садівник з Очакова», після закриття браузера.