Читати книгу - "Садівник з Очакова"

темно. Ніби хтось сильний піднімав стелю дедалі вище в небо, доки лампа-вогник не розчинилася у пітьмі, що оточувала Ігора. Тепер марно було розплющувати або заплющувати очі. Картина від цього більше не мінялася.

Життя, що недавно заповнювало тіло Ігора, тіло, що носило штани сорок восьмого розміру і чоботи сорок другого, сховалося тепер в якийсь потаємний куточок, звідки його ніхто ззовні не зміг би роздивитися. Тіло лежало нерухомо, очі заплющені.

Півгодини потому двері в будинок знов відчинилися, і всередину увійшли двоє. Зупинилися у вітальні над тілом у міліцейській формі.

— Це не мент, це енкаведист, — пролунав голос Фіми. — І це ти його сюди привів! Якого дідька я тебе прийняв? Га?

— З чого ти взяв, що це я? — здивовано прохрипів другий голос.

— Йосипе, він про твого Стьопку питав! Звідки якийсь мент може про твого Стьопку щось знати? Га?

— Ти шо, його пришив? — промовив знов хрипкий голос Йосипа. — Та це ж… Пропало!.. Добре, шо я Стьопку в Одесу відправив! Ой, добре! Як відчував! Тепер тікати треба!

— Тікати? Зі свого дому? Та ти шо! Я — фартовий… Мені пофортунить і цього разу! Відтягнемо його до птаха з яйцями. Во хохма буде — менти знайдуть мертвого енкаведиста з вихлопом самогонки!

— Може, краще у підвал, до того лейтенантика?

— Нє, Йосипе, ти міри не знаєш! Селюк злодію не вказує! Ні там, в Усть-Ілімі, де тобі злодії допомогли, ні тут, де я тебе прихистив… Ти хочеш, щоб я жив своє життя на цвинтарі, спав над трупами, їв-пив над мертвяками! Нє, одного вистачить! Віднесемо! Вночі нас ніхто не вздрить! Очаківська ніч — наша, а не їхня. Це з ранку — вони господарі! А вночі — ми!!

— Та як же ми його допрем? — розгублено запитав Йосип.

— А в мене шинелька є, загорнемо і попрем…

Життя, що ховалося в глибині нерухомого тіла, відчуло, як Ігора перевернули, підняли і знову опустили, а потім, хвилин за п’ять, понесли кудись, похитуючи.

Ця ніч була в Очакові безлюдною, беззоряною і безвітряною.

22

Життя, що зачаїлося в нерухомому тілі Ігора, раптом почуло глухий удар, на який тіло відповіло коротким дрожем.

Дві пари ніг у грубих, важких черевиках зупинилися поряд.

— Може, дістати його пушку та й пальнути йому в чоло? Подумають: напився і застрелився? — невпевнено проказав втомлений Фіма. — Чи забрати цю пушку собі?

— Не варто, — видихнув Йосип. — Пощо над мертвим збиткуватись? А пушка зникне — то й тобі спокою не дадуть, ти тут найбільш прикметний…

— Нехай вже, — погодився Фіма. — Давай-но шинельку з-під нього висмикнемо. Ще знадобиться.

Фіма блискавично нахилився до лежачого тіла, його рука, наче продовження блискавки, вдарила тіло в бік. Потім пальці Фіми чіпко вхопилися за край шинелі.

Ігор, скотившись з шинелі, лежав тепер на спині, майже торкаючись головою піраміди з гарматних ядер, на якій сидів орел, символізуючи перемогу Суворова над турками.

Кроки черевиків затихли у пітьмі. З найближчої трави викотився їжак, зупинився, задерши гостреньку мордочку до неба.

Почав накрапати дощик. Спочатку великі окремі краплини стукали барабанним дробом по землі, шелестіли в траві. Потім їх змінили струмені зливи, і все місто поринуло в нічний дощ, все заблистіло: і земля, і трава, і пам’ятник. І знову почала намокати гімнастерка, по обличчю струменіла вода. І ця вода передала ніби якийсь сигнал життю, що зачаїлося в ньому, життю, що було здатне хіба що зачаїтися. А може, це струмені зливи потрапили в напірозтулений рот Ігора? Щось таки трапилось, таки зсунулося в тілі, якийсь механізм вийшов зі ступору і почав напирати своєю слабкою ще силою на інші механізми, які приводять тіло у внутрішній і зовнішній рух. Спочатку затремтіли повіки. Затремтіли і піднялися. У роті дощова вода набрала раптом бажаного солодкого смаку. Ігор відчув можливість порятунку, не зрозумів, а саме відчув, як тварина, а не людина. Тіло його ворухнулося, незграбно й безладно. Ворухнулося і перевернулося набік. І погляд, слабкий, примружений, помітив, як земля під його головою перетворюється на дощову калюжку. Краї цієї калюжки розтікаються, отже вона збільшується.

Ігор, напружившись, нахилив голову до землі, до калюжі. Відчув на губах воду: солодку, холодну. Ковтнув і пожадливо припав губами до води. Висолопив язика, щоб, наче пес, якомога більше нахлебтатись життєдайної вологи. Язик, щоправда, був товстішим і менш поворотким, ніж у пса. Ігор уперся язиком у землю, в дно калюжі. Вперся і, провівши ним по землі, відчув її твердість і шорсткість.

— Вода, — спромігся він на тихе, тремтяче на губах слово.

І знову припав до калюжі.

Життя, що раніше зачаїлося десь в глибині його тіла, стало сміливішим, визирнуло із свого закутка, пройшлося по венах і кістках, дивуючись, що тіло почало оживати і теплішати.

А злива щосили періщила по Очакову. У місті вже не було нічної тиші. Звідусіль з шумом лилися потоки води, затримуючись там, де не було русла, набиралися сили і проривалися далі, вниз.

Трохи перепочивши, Ігор ще кілька разів припадав до дощівки. В якийсь момент він відчув свої пальці, поворушив ними, сперся долонями об землю на дні калюжі й трохи підвівся. В животі, як і раніше, пекло, але значно слабшим, тупішим вогнем.

— Живий? — прошепотів він, здивовано озираючись на всі боки. — Я живий…

Йому вдалося звестися на ноги.

— А сумка? — запитав він сам себе, озираючись довкола.

— Сумка з грішми де?

Обмацав кишені галіфе. В одній лежала пачка рублів. Друга була порожня.

Враз пам’ять повернула Ігореві вкрадений отрутою Фіми Чагіна минулий вечір і ніч.

— Фіма, — прошепотів Ігор.

Жадібно вдихнув повітря і зробив непевний крок до найближчого будинку з підсвіченим лампою номером і назвою вулиці. Дійшов до хвіртки, відчинив, дивлячись на темні вікна будинку. Й одразу зробив крок назад, випустив клямку, і хвіртка сама зачинилася. Похитуючись і тримаючись рукою за правий бік, який болів тепер сильніше, ніж живіт, Ігор пошкандибав далі вулицею.

Дощ іще падав, та Ігор його вже не відчував, як не відчував, що весь одяг на ньому мокрий, так само, як обличчя і волосся.

Час до часу він відривав погляд від тротуару і роззирався. Незнайомі будинки і паркани змінилися знайомими, вже баченими. Ось і хвіртка на подвір’я Івана Самохіна. Ігора знову мучила спрага. Він підійшов під бокове віконечко будинку, підняв руку, що видалася раптом дивно важкою, ніби він тримав у ній двопудову гирю, і стукнув у вікно.

— Ох, що це з вами? — злякано зойкнув Іван, впускаючи мокрого, тремтячого від холоду і слабкості Ігора в коридор.

Ігор зробив