Читати книгу - "Гра в паралельне читання"

підфарбувавши рожевим пір’їнки-хмаринки. Останній раз озирнулася на море і рушила ліском до машини, яку залишила на узбіччі дороги, що вилася паралельно до берега.

«Ілюзія. Ілюзія моря. Ілюзія протилежного берега. Ілюзія кохання. Ілюзія живого Руслана, ілюзія можливості народити ЙОГО дитину?» – ворушилося в неї в голові.

Субота добігала кінця. Жанна дивилася з DVD новий фільм, влаштувавши собі на журнальному столику вечерю перед екраном. Андрій не подзвонив. Але нагадав про себе Віталій. П’ять хвилин розмови вмістили в собі короткий обмін новинами, його вибачення, що вихідні зайняті («Ну, ти ж розумієш…»), звіт про те, що сьогодні в них гостює онук, який потребує чоловічої уваги, а завтра всі їдуть на день народження невістки. На кінець розмови він пообіцяв «якось викрутитися» завтра ввечері і заїхати хоч на кілька хвилин, щоб вона не ображалася.

Жанна вимкнула слухавку, знову натиснула на пульті «play», долила собі в келих білого сухого вина і продовжила трапезу.

Їй пригадалося нещодавно прочитане оповідання незнайомої авторки про те, як у День святого Валентина пара до глибокої ночі працювала над сценарієм. Згадала, як зачепили її особисто і ця історія, і Віталієва реакція на неї. І шкода стало героїню, і себе стало шкода також, і всіх жінок, які часом почуваються використаними… За мандаринку чи за діаманти – байдуже.

Але в їхній історії навряд можна було в цьому звинувачувати Віталія. Вони обоє прекрасно знали, хто розпочав цю гру, а також хто її може так само раптово завершити. Але чому ж так сумно й порожньо? Руслан. Віталій. Андрій… Жанна відрізала кривим ножиком шматочок запліснявілого сиру і ще долила собі вина. Ковтнула. Зажувала. Зітхнула. Замислилася. І раптом почала розуміти, що в глибині того вузького тунелю, у який вона власноруч спрямувала потяг свого життя, останніми днями замерехтіло світло. Чи був то вихід, чи зустрічний потяг? Замерехтіло і згасло. А що далі – невідомо.

Вона підвелася, взяла в тумбочці біля ліжка фотокартку Руслана і поставила її на столик, обіперши об напівпорожню пляшку.

– Приснися мені! Приснися, будь ласка! Скажи, що робити далі…

Неділя

1

Метушлива і гамірна неділя добігала кінця. День народження невістки святкували в тісненькій за сьогоднішніми мірками квартирі, у якій Віталій жив колись із мамою. Це була звичайна хрущовка на Нивках, де він виріс, звідки ходив до школи, з якої бігав, щоб поганяти з пацанами у дворі чи в парку біля озера. Квартира, звідки його забирали в армію і куди одного зимового дня він перевіз із гуртожитку Тамару з малим Женькою.

Скільки років минуло! Як усе змінилося відтоді… Стара верба, яку він пам’ятає невисоким деревцем завтовшки з чоловічу руку, стала дебелою, розкидистою, монументальною. Коли минулої зими Київ завалило важким вологим снігом, під вагою якого поламалося чимало дерев, не витримали й дві нижні гілки верби. Комунальні служби помалу вичищали місто, більш-менш рівно обпилюючи обламані гілки і вивозячи їх тракторцем невідомо куди. Прооперували і вербу. З тих пір вона нагадувала Віталію огрядну безруку Венеру.

Він нечасто бував у молодих, не вважаючи за потрібне втручатися в їхній відокремлений світ. Тамара перший час ніяк не могла звикнути до нового укладу життя двох окремих родин і часто навідувала онука. Мабуть, то все ж таки голос крові, усі ці потаємні жіночі енергії, про які так багато пишуть сьогодні всі, кому не ліньки, але чоловіки зазвичай мають про них абсолютно умовне уявлення.

От, наприклад, нещодавно Віталій пішов у перукарню постригтися, і йому довелося хвилин десять почекати, поки звільниться майстер. Він усівся в крісло неподалік від адміністратора і побачив поруч на столику стосик різнокольорових журналів. Серед них не знайшлося жодного чоловічого, але анонс на яскравій обкладинці впав в око: «Чому жінка обирає саме цього чоловіка?» Зиркнувши по сторонах, Віталій взяв журнал і відшукав потрібну сторінку. Те, що він прочитав у невеличкій статті, крутилося потім у голові не один день.

На думку автора, який посилався на досить невизначені «дослідження американських учених», при першій зустрічі з чоловіком жінка менш ніж за хвилину підсвідомо сканує рівень його енергії та їхню генетичну сумісність. І її «бортовий комп’ютер» видає один із трьох можливих результатів: «Дуже бажано», «Можливо» чи «Ніколи!». З усіма наслідками.

І якщо при першій зустрічі з тобою у неї випало «Ніколи!», можеш хоч на пупі крутитися, а разом вам не бути. Це вирок. А як і бути, то з великими проблемами. Висновок «Дуже бажано» сприятливий настільки, що жінка сама може першою піти в атаку за щастя своє та свого потомства, і тобі не доведеться довго за неї боротися – здавайся і будь щасливий. А ось результат «Можливо» залишає тобі надію на її прихильність, навіть коли тебе спочатку не помітили, звісно, якщо при цьому ти старанно показуватимеш себе перед нею з найкращого боку, та й не один раз.

Автор статті разом із заокеанськими вченими пояснювали цей феномен загостреним, віками відшліфованим генетичним прагненням жінки до продовження роду від найбільш підходящого їй самця заради появи здорового потомства, за яке вона несе набагато вищу відповідальність, ніж чоловік.

І мимохідь, так би мовити, у постскриптумі статті наводилася ще одна версія наявності чи відсутності перспектив плідних стосунків між певними чоловіком та жінкою. Було висловлено міркування, що теорія «Всі люди – брати» частково підкріплена реальністю і деякі особи дійсно можуть мати в більш чи менш давніх гілках родового дерева спільних предків, що суттєво зменшує їхнє взаємне притягнення (знову ж таки через підсвідоме прагнення до здорового потомства). Хоча це зовсім не заважає їм товаришувати чи робити разом бізнес.

Ось так розширив свій світогляд Віталій за десять хвилин очікування в перукарні. І поки вправні руки грудастої білявки пурхали над його головою, він аналізував свої стосунки з жінками відповідно до прочитаного.

У дзеркалі він побачив, як гордовито пропливла за його спиною монументальна матрона з налакованим, старанно начесаним для об’єму волоссям із задоволеною усмішкою на стиснутих губах.

«Ніколи!» – несподівано пронеслося в голові у Віталія, він посміхнувся і подумав, що в деяких випадках чоловіки теж не зволікають із реакціями.

Застосовуючи нову методику, він відніс Жанну до категорії «Можливо», а Лілю, зітхнувши, до категорії «Дуже бажано».

Природно, що Тамара після більше ніж двадцяти років шлюбу підпадала за даних обставин під категорію «Можливо». Але, розмірковуючи про їхні рівні та останніми роками швидше товарисько-партнерські стосунки, Віталій зробив поправку ще й на постскриптум: «Ми, мабуть, брати».

Що вже думали