Читати книгу - "Несподівана вакансія"

чесно, припускав, що вони з Самантою будуть серед привілейованих гостей, оточених певною аурою втаємниченості й поважності, адже вони були біля смертного ложа. Було б гарним жестом, якби Мері чи хтось до неї наближений попросили його, Майлза, зачитати уривок з Біблії або виголосити коротке слово, визнаючи таким чином важливість тієї ролі, яку він відіграв у останні хвилини життя покійного.

Саманта ж навмисне не виявила ані найменшого здивування, що Ґевіна вирізнили серед інших.

— Ти був дуже близький з Баррі, правда, Ґеве?

Ґевін кивнув головою. Його кидало в жар і трохи піднуджувало. Цієї ночі він дуже погано спав і прокинувся ще вдосвіта від кошмарних снів, у яких спочатку з його рук вислизала труна й тіло Баррі вивалювалося в церкві на підлогу, а потім він ніби взагалі проспав похорон і прибігав до церкви, коли на цвинтарі нікого вже не було, окрім жахливо розгніваної й зблідлої Мері, яка верещала, що він усе зруйнував.

— Я не зовсім певний, де маю бути, — сказав він, озираючись. — Ніколи ще цього не робив.

— Нічого страшного, старий, — заспокоїв його Майлз. — Від тебе вимагається, по суті, тільки одне: нічого не випустити з рук, хі-хі-хі.

Дівчаче хихотіння Майлза якось дивно контрастувало з його зазвичай низьким голосом. Ні Ґевін, ні Саманта не всміхнулись у відповідь.

Колін Вол вирізнявся своїм зростом. Великий і незграбний, з високим гулястим чолом, він завжди нагадував Саманті якогось Франкенштейнового монстра.

— Ґевіне, — покликав він, — ось ти де. Думаю, нам, мабуть, варто стати там на бруківці, вони будуть тут за пару хвилин.

— Добре, — погодився Ґевін, зрадівши, що хтось ним керує.

— Коліне, — привітався Майлз, схиливши голову.

— Ага, привіт, — метушливо озвався Колін і зразу відвернувся, почавши проштовхуватися крізь юрбу.

Тоді знову всі зарухалися, й Саманта почула гучний голос Говарда: — Вибачте… я перепрошую… мушу долучитися до родини… — Натовп розступився перед його черевом, а за ним з’явився і сам Говард у вельветовому плащі. За ним дріботіли Шерлі й Морін, спокійна й умиротворена Шерлі в темно-синьому одязі, й кістлява, мов хижа птаха, Морін у капелюшку з чорною вуаллю.

— Привіт, привіт, — сказав Говард, смачно чмокаючи Саманту в обидві щоки. — І як ти, Сáмо?

Її відповідь заглушило скуте човгання численних ніг, бо всі почали відступати назад з доріжки. Відбулася прихована боротьба за свої позиції, ніхто не хотів поступатися завойованими місцями біля входу до церкви. Коли юрба таким чином розкололася навпіл, у місцях розколу, неначе зернятка, почали виринати знайомі постаті. Саманта зауважила Джавандів з їхніми лицями кольору кави серед молочно-білих фізій. Неймовірно вродливий Вікрам у темному костюмі. Парміндер, одягнена в сарі (навіщо вона це зробила? Невже вона не розуміла, що грає на руку таким, як Говард і Шерлі?), а біля неї низенька й огрядна Тесса Вол у сірому пальті, ґудзики якого мало не тріскали під натиском її тіла.

Мері Фербразер із дітьми поволі йшла доріжкою до церкви. Була вона страшенно бліда й набагато щупліша, ніж раніше. Невже вона за ці шість днів настільки схудла? Вона тримала за руку когось із близнят, другою рукою обіймаючи за плечі молодшого сина, а старший, Ферґус, ішов позаду. Мері йшла, дивлячись прямо перед собою, міцно стискаючи вуста. Інші члени родини ступали слідом за Мері й дітьми. Процесія перетнула поріг, і її заковтнув тьмяний інтер’єр церкви.

Усі відразу рушили до дверей, після чого виникло відверте стовпотворіння. Моллісони виявилися затиснутими поміж Джавандами.

— Після вас, пане Джавандо, після вас… — загудів Говард, пропускаючи хірурга наперед. Але все ж скористався своєю масою, щоб нікому не дозволити випередити його, й рушив одразу за Вікрамом, залишивши обидві родини позаду.

Блакитний килим встеляв увесь центральний прохід церкви Архангела Михаїла і Всіх Святих. На склепінчастій стелі мерехтіли золотисті зірки. Від латунних меморіальних дощечок відбивалося сяйво висячих світильників. Вітражі на вікнах були витримані у палітрі вишуканих відтінків. Десь посередині нефа, з правого боку, там, де читається послання, з найбільшого вікна на парафіян дивився сам архангел Михаїл у срібних обладунках. Над його плечима здіймалися небесно-блакитні крила, в одній руці він тримав напоготові меча, а в другій — золотисті терези. Нога в сандалях притисла спину сатани з кажанячими крильцями, змальованого темно-сірими фарбами, що вигинався, намагаючись випростатись. Образ святого був сповнений спокою.

Говард зупинився неподалік від архангела Михаїла і вказав своїй родині на ряд лавок зліва. Вікрам повернув у протилежний, правий бік. Поки інші Моллісони й Морін проходили повз нього, займаючи свої місця, Говард усе ще стояв на блакитному килимі, а коли попри нього йшла Парміндер, звернувся до неї:

— Яке жахіття. Баррі. Просто шок.

— Угу, — буркнула вона, подумки проклинаючи його.

— Мені завжди здавалося, що в цьому вбранні дуже зручно, правда? — додав він, показуючи на її сарі.

Вона нічого не відповіла й зайняла місце біля Джасвант. Говард теж умостився на лаві, перегородивши собою увесь прохід на цей ряд.

Шерлі шанобливо втупилася очима у власні коліна й сплела молитовно пальці, хоч насправді її думки були зайняті коротким діалогом Говарда й Парміндер щодо сарі. Шерлі належала до тих пеґфордців, які ніяк не могли змиритися, що в Олд-Вікеридж, побудованому багато років тому для парафіального вікарія з густими бакенбардами і обслугою в накрохмалених фартушках, тепер мешкала родина індусів (Шерлі ніколи не могла зрозуміти, якої релігії дотримуються Джаванди). Вона вважала, що якби, скажімо, вони з Говардом зайшли до храму чи мечеті, чи де там ще моляться Джаванди, то від них обов’язково вимагалося б накрити голови, зняти черевики і таке інше, інакше здійнявся б галас. А от Парміндер могла собі безперешкодно парадуватися в церкві в своєму сарі. А вона ж мала нормальне вбрання, в якому щодня ходила на роботу. Дратували саме ці подвійні стандарти. Вона навіть не замислювалася, що таким чином демонструє свою неповагу до їхньої релігії, а отже, й до самого Баррі Фербразера, до якого вона нібито ставилася з такою любов’ю.

Шерлі розплела пальці, підвела голову і звернула свою увагу на одяг парафіян, а також на розміри й кількість квітів і вінків, принесених для Баррі. Частина з них була складена біля огорожі для причастя. Шерлі зауважила дарунок від ради, для якого вони з Говардом організували збір коштів. Це був величезний вінок з білих та синіх квітів, що символізували кольори пеґфордського герба. Над усіма цими вінками й