Читати книгу - "Заложна душа"

по передпліччю. На жилавій засмаглій руці відразу з'явилась цівка крові. Остап замислено дочекався, доки кров не почала розтікатися до ліктя і різким рухом махнув лівицею до дверей. Бризки руди впали на двері.

— Моя черга... — хтось торкнувся плеча Остапа. Козак озирнувся — позаду стояв Давило. Остап протягнув йому ятаган. Давило покрутив зброю, немов бачив її вперше, рішуче закотив рукав і чиркнув лезом по руці. Через секунду його кров впала на двері, мішаючись із кров'ю Остапа.

За ним вже і пан Вербовський напоїв ятаган кров'ю. Потім він озирнувся на Трохима, який теж злазив із коня.

— Ти знаєш, Трохиме, краще тобі у степ вертатись. Мабуть, це не твоя справа. І за малим треба доглянути...

Трохим з-під лоба глянув на нього:

— Ми тут всі, за кого кобзарі Остапу казали — той, що потойбіч побував — це Остап, він вже вмирав; той, що потойбіч перебуває — це я, бо втрете я із вовчої шкіри не повернусь, а той, що гріхів не має — це Чіпка... Із такою промовою, а довше Трохим у житті і не розмовляв, чабан узяв ятаган. Коли з його руки заструменіла кров, Чіпка скрикнув.

Вони стояли вчотирьох перед дверима, за якими причаїлося Невідоме. Остап обережно витер об згин ліктя скривавлений клинок, запхав ятаган за черес і простягнув руку до дверей.

— Стій, пане Остапе! — Чіпка йшов до них і в його очах було щось таке, від чого Лелека мовчки витяг ятаган і простягнув хлопцю. На обличчі Чіпки з'явились краплі поту, але він, не здригнувшись різонув по своїй худорлявій руці.

Тільки на двері бризнула кров Чіпки, тепер вже рівного до них товариша-братчика, темно-червона пляма побратимської крові заблищала, немов наймогутніший щит-оберіг. Двері зарипіли й почали повільно відчинятись. На людей дихнув вологий холод...

...Чого шукаєш ти там, друже Остапе? — виконання чужої клятви помсти, що буде тягнутись вічно?... а ти, ясновельможний пане Вербовський? — невже спокою, до якого ти йшов усе життя, за який ти проміняв і Гетьманщину, і своє старшинське горде звання? А Давило, ти, мабуть, сподіваєшся знайти битву, гідну своєї Вежі? Ти, Трохиме, вічний гайдамако, якого жаху прагнеш ти для своєї напіввовчої душі? А Чіпка, малий братчику Чіпка, твердо крокуєш у морок, зачарований покликом срібної сурми братства.

...Через відкриті двері у центральну залу полилося слабке світло, у напівтемряві тяжко звисали зі стін, заткані тяжким павутинням картини й гобелени. На мармуровій підлозі валялись уламки розбитих білих статуй. Маленькі сірі тіні з тонким писком кинулись у рятівну темряву. Декілька секунд, не наважуючись ступити вперед, братчики вдивлялись у присмерк, зачаровані передчуттям небаченого.

— Із Богом! — промовив Остап.

Але вони не встигли зробити крок і переступити останню в їх божевільній подорожі грань перед Жахом.

Першим відчув небезпеку Трохим. Він озирнувся назад. Біля двох десятків гренадерів із мушкетами із примкнутими багнетами швидко наближались до палацу, охоплюючи підковою підхід до головних воріт. Попереду них простував сивий дід у старому, ще петровського зразку, капітанському мундирі. Гренадери добігли до козацьких коней і зупинились трохи позаду свого командира. Старий сперся на шпагу з порепаним темляком. Очі його грізно дивились на козаків з-під білої перуки.

Братчики повільно повернулись — за спинами їх наїжачилась у темряві смерть, попереду очікував залп упритул.

— Іменем Його Імператорської Величності та генерал-губернатора Румянцева наказую вам скласти зброю і здатись! — старечий голос капітана був тріскучим і жорстким. Козаки мовчали, готові у будь-яку мить прийняти бій. Трохим виступив убік, закриваючи собою Чіпку.

— Останній раз повторюю, — складайте зброю! — голос капітана зірвався, і він махнув шпагою. Гренадери взяли мушкети і прицілились у козаків.

— Плі!

...Мушкет — зброя досить небезпечна: в грудях людини може зробити отвір більше за тарілку. Але головним недоліком мушкету є дві-три секунди, відстань між клацанням кременю у замку й пострілом після запалювання пороху на полиці...

Козаки це знали і тому, тільки брязнули замки мушкетів, разом, не змовляючись, стрибнули назад у темряву зали. Чіпку, немов пір'їнку, смикнув за собою Трохим. Остап упав на холодну підлогу — із голови злетіла збита кулею шапка. Відразу він підскочив і кинувся до дверей — крізь пороховий дим було видно, що солдати кинулись до палацу. Біля Остапа вже хрипів Давило, зачиняючи двері. З тяжким рипінням двері, опираючись зусиллям козаків, зачинились. Пан Вербовський разом з Трохимом накинули на залізні скоби, що стирчали із дверей, дубову лаву. Декілька пострілів вдарили у двері, і в них, немов сліпучі очі, з'явились два отвори. Почувся зойк. Остап озирнувся — Чіпка сидів посередині зали, схопившись за плече. З-під долоні по білій сорочці розпливалась велика червона пляма. Малий помотав головою, немов відганяючи мух, потім голова його закинулась назад, і Остап навіть у темряві побачив, як швидко полотніє обличчя хлопця.

У двері заколотили приклади і почулась лайка.

Козаки вже бігли до протилежної стіни, вихопивши пістолі. Трохим ніс на плечі Чіпку, тримаючи у руці старий самопал.

— Все! — видохнув Остап, і вони зупинились, цілячи у двері, які вже розвалювались від ударів...

* * *

...На міській Ратуші годинник вдарив п'яту годину ...

* * *

... — Вирушайте далі! — страшним голосом вигукнув раптово Трохим. Очі його блимали лютою ненавистю. Він чув, як все повільніше б'ється серце Чіпки.

— Рушайте далі! — знов закричав Трохим, збиваючи рукою стволи козацьких рушниць, — це моя турбота!

Остап здригнувся — голос Трохима паралізував і наказував коритись. Козаки побігли по сходах, що вели угору, немов у велетенську пащу. Трохим підхопив Чіпку і поклав його обережно в кутку, потім рвучко озирнувся на двері. Обличчя його вишкірилось у звірячій посмішці. Він вихопив з-за халяви ніж і встромив його у перегорнутий стіл...

...Гренадери щосили гупали у двері. Під ударами відлітали уламки заліза і стара деревина.

— Швидше, швидше, братушки! — підганяв солдат старий капітан. — За голову кожного черкаса штоф пожалую!

І солдати запекло гупали у двері, сподіваючись, нарешті, відігратись за свої страждання під час походу Степом, за палиці капралів, за вередливість капітана, за злі кулі турецькі та запорізькі і за все своє невеселе солдатське життя. Нарешті двері захитались, від них відвалилась велика дошка, солдати вдарили — і обидві створи впали їм під ноги. Гренадери, виставивши вперед рушниці, кинулись у темряву...

...У темряві була смерть і вона явилась гренадерам у вигляді великого чорного вовка...

* * *