Читати книгу - "Ліцей слухняних дружин"

довелося їсти салат з креветками…

Я потер руку — ту саму, з якої нещодавно лише зняв пов’язку після бійки з Феліксом. Доведеться знову трохи побинтувати, адже я ніколи не можу правильно розрахувати силу удару.

Цікаво, чи вийде завтра Алекс Струтівський роздавати гречку татусевим підопічним.

Я засміявся, здер із себе костюм, засунув його в пакет, пакет — на антресолі. Звісно, якщо мене вирахують і буде обшук, знайти його буде просто.

Незважаючи на пізню годину, я набрав номер свого приятеля-бізнесмена і хлюпнув собі в келих цілком заслуженого коньяку.

— У мене ще одне прохання, — сказав я. — Іноземний режисер Вільгельм Штилер мусить зникнути!

Слухавка розсміялась довгим басовитим сміхом:

— З тобою не засумуєш! Вляпався?

— Еге ж! — сказав я.

— У що?

Я теж розсміявся у відповідь:

— Довго розповідати. Сподіваюсь, завтра про це напише весь Інтернет!

— Зрозуміло. Почитаємо. А про Вільгельма Штилера не турбуйся — зараз він вже летить в літаку в напрямку рідного фатерлянду!

— Чудово! Дякую. Відслужу, як зможу.

— Так отож! — відгукнулась слухавка. — Це все?

— Так.

— Тоді — доброї ночі!

— Доброї, - сказав я, думаючи про те, що не всі «боси» в цьому світі заслуговують на удар в пику.

— Можна питання? — почув наостанок.

— Хоч сотню! — посміхнувся я, відсьорбуючи з келиха і радіючи своєму відкриттю.

— Чому ти обрав це прізвище — Штилер? Може, краще було б — Штирліц?

Я відчував, як теплота розливається по всьому тілі і з нього випаровуються залишки люті.

— Люблю Макса Фріша, — пояснив я. — У нього є роман з такою назвою — «Штилер».

— А-а-а… — глибокодумно проспівала слухавка. — Даси почитати?

— Звісно. У мене теж питання — навзаєм, — сказав я.

— Валяй!

— Скажи, твоя дружина, пані Марія… Вона — звідки?

— Тобто?

— Ну… як і де ви познайомились?

Слухавка розреготалась:

— На картопляному полі ще на першому курсі. Тридцять років тому. А що?

— Нічого. Дякую. Добраніч, — сказав я.

У душ я пішов із мобільним телефоном. І заснув, тримаючи його біля щоки.

Але він не дзеленькнув жодного разу, повідомляючи, що прийшло СМС від абонента під кодовою назвою «Колібрі»…

…Ранком я в першу чергу поліз на сайт новин.

Звісно, вони вже були. І не лише в розділі світських хронік. Екран майорів заголовками, від яких у мене аж коліки пішли по всьому тілі — такий сміх розібрав.

«Замовлення чи дебош? Замах на сина депутата Костянтина Струтівського!», «Олексій Струтівський в реанімації!»,

«Іноземний журналіст захистив дівчину від брутального поводження сина депутата Струтівського», «Дарина Мелешко (певно, подумав я, це була та сама дівчина): я не давала жодної підстави так поводитись зі мною!».

Було навіть фото і відео, зроблені мобільними телефонами! Алекс недаремно старався — таки потрапив у кіно!

Я уважно, через стоп-кадр, роздивився відзняте і зітхнув з полегшенням: упізнати мене на вулиці чи, скажімо, моїм сусідам майже неможливо. Волосся прилизане гелем, костюм, краватка — те, в чому мене ніколи ніхто не бачив, ракурс — зі спини, адже цікаві спостерігачі знімали головним чином Алекса — те, як він сахнувся і відлетів в інший кінець зали від мого удару, те, як один охоронець кинувся йому на допомогу, а інший — за мною. До того ж скрізь про мене писали — зі слів потерпілого — як про німецького режисера-кінодокументаліста, котрий, втершись у довіру, намагався вбити відомого підприємця.

Упізнати мене могли б хіба що секретарка Алекса, дівчина-дизайнерка Агата і покоївка, Віра Іванівна. Та й те, якби я прилизав волосся і одягнувся в той скафандр! Але якщо перші дві мене не цікавили, то з останньою я хотів зустрітися. Та чи захоче вона говорити зі мною після того, що я накоїв з її хазяїном? І взагалі, як мені її дістати? Можливо, вона ніколи не виходить з того будинку — живе там постійно?

Але тепер, коли Алекс, судячи з усього, перебуває в лікарні, симулюючи «страшні тілесні пошкодження», вона, що цілком імовірно, може дозволити собі вилазку в місто.

З міського апарата я зателефонував до Алексового офісу, назвався секретарці кур’єром, сказав, що маю завдання негайно доправити до помешкання її боса зразки шпалер прямо з Еміратів (вона, на моє щастя, була в курсі цих будівничих справ!), і з легкістю отримав потрібні цифри.

Я не міг гаяти часу і тому одразу ж набрав цей номер. І уявив, як по всіх трьох поверхах лунають трелі старовинних, а точніше, зроблених під старовину, телефонних апаратів, слухавки яких лежать на золотих ріжках. Ніхто довго не підходив.

Нарешті в слухавці пролунав жіночий голос:

— Ви зателефонували до помешкання пана Алекса Струтівського.

— Віра Іванівна? — якомога приязніше запитав я.

— Вибачте, я не маю права вести приватні розмови по телефону хазяїна! — залізним голосом вимовила Віра Іванівна і, певно, вже збиралася покласти слухавку на золоті важілі.

«Що далі? Що далі?» — заклацало в моїй голові.

Що зробив би який-небудь більш досвідчений нишпорка?

Взяв би «на арапа»! І я беззаперечно вимовив:

— Хвилиночку. Це — у ваших інтересах!

На тому кінці дроту явно зацікавились таким поворотом. І я поквапився продовжити, вирішивши говорити напівправду:

— Я — приватний детектив і веду розслідування по факту смерті дружини вашого господаря. Мені необхідно поговорити з вами.

— Я не можу зустрічатися з людьми з вулиці без дозволу пана Струтівського, — сказала Віра Іванівна. — А він зараз… — вона трохи зам’ялась. — Він зараз у відрядженні…

— Неправда! — вигукнув я. — Він у лікарні. І мені доведеться з’ясувати, навіщо ви брешете.

— Не треба нічого з’ясовувати! — злякалася покоївка. — Я зустрінусь з вами. Але навряд чи стану в пригоді.

— Дякую, — сказав я і призначив зустріч.

***

— Це була ідеальна пара! — чув я вже вп’яте за десять хвилин, котрі відраховував великий електронний годинник на стіні невеличкої кав’ярні, куди я запросив Віру Іванівну.

Вона увесь час підтискала вуста і трішки пожовувала ними повітря перед тим, як вимовити чергову сентенцію.

Справляла враження освіченої людини — бездоганні манери, ввічливість у кожній інтонації, охайна зачіска, доглянуті руки. На колінах вона тримала маленьку сумочку-клакер кремового кольору і час від часу клацала її замочком.

Це було єдине, що видавало її хвилювання.

Я вирішив зайти з іншого боку і сказав якомога приязніше:

— Чи давно ви служите в пана Алекса?

— Давно. І дуже цим задоволена.

— А де працювали раніше?

Вона помовчала, а потім вимовила з викликом:

— Я викладач фізики. Працювала завучем в школі-коледжі при політехнічному інституті. Але, самі розумієте, потім, у період кризи, вибирати не довелося…

Я кивнув, думаючи про ключик до цієї чемної пані: де він знаходиться і як