Читати книгу - "Хотин"

праворуч, Любомирський — ліворуч. Далі розмістилися комісари, полковники, ротмістри, загалом дві сотні чоловік. Застигли, відкашлюючись та перешіптуючись, як завжди перед гучною хмільною гулянкою. Забігала челядь. Спітнілі пани віддавали прислузі теплі киреї та кунтуші.

Незручну мовчанку перервав Владислав. Скориставшись багатющим досвідом шляхетних гулянок, він швидко зайняв своє місце за столом і попросив наповнювати келихи, що негайно й було зроблено. Владислав піднявся, тримаючи у руці важкий келих.

— Шановне панство, — викинув руку з келихом уперед, — за вікторію!

Шляхта схопилася на рівні, сповнюючи залу ляском та гуркотом.

— Віват! — гаркнули, мов десяток литавр.

І покотилося. Пішов бенкет веселою ходою ласих до напоїв польських вельмож. Загудів різноголосо, перемішуючись зі сміхом, бульканням та дзвоном тарілок. Випили за короля. Підняли келихи за королевича, за славне лицарство, за перемогу польської зброї. Зачервоніли масні обличчя. Піднялися вгору хвалькуваті вуса, заблищали очі. Все швидше бігала по мармуру сходів прислуга, невтомно підливаючи й підкладаючи.

Владислав, що опинився серед рідної стихії, жартував і сміявся. Не забував виявляти прихильність щедрому господареві.

— Шановному панові маю приємні новини! — говорив він, витираючи шовковою серветкою коротенькі вуса.

— Буду радий почути, ваша милосте, — схилив чемно голову Ходкевич.

— Пані Анна-Алоїза шле коханому малжонеку гарячі вітання, а з ними листа.

— Дякую! — Ян Кароль прийняв простягнутий сувій паперу. Хвилину повагавшись, передав лакеєві, котрий запопадливо стояв позаду. — Пан був в Острозі?

— Так, довелося заїхати у нагальних справах.

— Як почуває себе пані Анна-Алоїза?

— Дуже хвилюється за вас.

— Пропоную підняти келихи за княгиню Острозьку, вірну дружину та справжню шляхтянку! — піднявся і вклонився Ходкевичу Тарнавський.

— Дякую й вам, мостивий пане, — Ходкевич пригубив келиха зі «старим венгржином».

— Бачу, ви непогано тут влаштувалися, замок достойний справжніх шляхтичів! — мовив Владислав.

— То є не головне. У першу чергу я приділяв увагу військовому таборові. Ми побудували у полі справжню фортецю. І турки вже обламали об неї зуби, як ви мали можливість переконатися.

— О! Перемога, достойна справжніх лицарів!

— Не буду хвалитись, але Осман не дорахувався близько десяти тисяч війська. Натомість, ми втратили всього п'ятдесят жовнірів. Біля двох сотень втратили й козаки.

— Віват славному генералові! — гаркнув Владислав.

— Віват! — озвалося кілька десятків голосів. Келихи черговий раз ударилися, розбризкуючи старовинні вина.

Кілька хвилин мовчки жували. Потім Владислав озирнувся.

— Я не бачу серед присутніх пана Сагайдачного, він не прийде привітати мене особисто?

Ходкевич знітився.

— Але, прошу пана, я не був упевнений, що йому місце серед високої шляхти. Побоюючись зіпсувати вам настрій, я не запрошував хлопського гетьмана.

— Хіба я був би йому не радий? Але, врешті, ви маєте рацію. Зможемо, не криючись, обміркувати останні події. Я чув, що з появою козаків тут, під Хотином, були деякі проблеми?

— Були. Але вони владналися за допомогою того ж таки Сагайдачного.

— А що з Яцьком Бородавкою? Кажуть, Сагайдачний його заарештував.

— То є правда, — відповів Ходкевич.

— Сей хам заслужив собі кару! — докинув Жоравинський.

— У чому ж він завинив перед Сагайдачним?

— Козаки лихі на нього за те, що немудро розкидав чати по Волощині та Молдавії. Тоді турки багатьох побили, багатьох полонили, а користі від того немає. Припасу в них у війську зовсім обмаль. Коней годувати нічим. Це, звичайно, їхня справа, але нам таке рішення на користь, тож я цілком його підтримую. Ваша милість добре знає норов Неродича. Він ненавидить нас, як і турків, тож хтозна, на чий бік він міг пристати.

— О, пан має рацію! Кляті схизматики сплять і бачать, як би нашкодити короні! — Владислав дещо сп'янів і язик у нього почав заплітатися.

— За славу папського престолу! — вловив настрій королевича Собеський.

— Смерть схизмі! — підтримали хмільні голоси. Келихи враз спорожніли, щоб за мить наповнитися знову.

— Усе ж в-вони часто стають і в нагоді, — замахав руками Владислав.

— Смію сказати, ці л-лайдаки не потрібні справжнім лицарям! — зробив круглі очі Любомирський. — Ми самі спроможні захистити ойчизну!

— За ойчизну! — загудів Собеський.

— За ойчизну! — у черговий раз усі підхопилися на ноги.

Випили. Владислав не сів, а майже впав у крісло.

— Вони справні ф-ф…вояки! Цього, пане Любомирський, не можна не… не відзначити!

— О так! — Ходкевич підтримав Владислава, що похилився у кріслі. — Найсвітліший князь не перебільшує. За ці дні Сагайдачний показав чудеса хоробрості. Незважаючи на рану, сам водить козаків у бій.

— Сміливість хорта, якого цькують на ведмедя! — пихато надув губи Любомирський.

— Сагайдачного поранили? — стрепенувся Владислав.

— Так, цей неприємний епізод відбувся, коли він вирушив на пошуки Бородавки.

— За Сагайдачного! — Владислав підхопив келих нетвердою рукою, виплюснувши з нього не менше чверті на білосніжну скатертину.

Любомирський з Ходкевичем, а за ними й комісари неохоче, але підняли келихи. Захмелілому Владиславові ніхто не смів перечити. Королевич перехилив келих і гепнув ним до столу. Вп'явся зубами в рожеве м'ясо окосту. Пережовуючи, підняв угору вказівний палець.

— Його сміливість мені відома, я бачив цього хлопа в ділі! Чортова Московія!.. Де музики, прошу?

З далекого кутка залунали музики, які до цього сиділи нишком, побоюючись завадити вельможній бесіді.

— О! Це є краса, насолода шляхетної душі! — Владислав на мить прикрив очі, поглядаючи в уявну далечінь, потім подивився посоловілим поглядом на Ходкевича.

— П-про що я мовив?

— Про Московію.

— О! Пан Єзус забув своєю милістю сю країну!

– І за Сагайдачного.

— Так! Так! Він таки добре нам пособив своїми т-тридцятьма тисячами козаків. Ми пили за Сагайдачного?

— Тільки що пили, — поспішив відповісти Любомирський.

— Добре! То славний л-лицар!

— Але ваша милість забула — ці хами призвели до того, що ми маємо на нинішній день. Якби не вони, війни з турками могло б і не бути.

— Я згоден із паном Любомирським. Хіба не Сагайдачний розколошкав осине гніздо своїми морськими походами? — кинув Синявський, що дотепер мовчав.

— Так, — відповів Жоравинський, — але й татарва вивела з наших земель тисячі й тисячі людей. Україна незабаром стане безлюдною, хто тоді, прошу пана, буде працювати у наших майонтках?

— То пусте, — махнув рукою Владислав, — дякувати Богові, до Варшави татари не добігають.

На хвилину запанувала мовчанка. У дальньому кінці столів ревіли пісню дрібні командири, роблячи музику схожою на какофонію. Ходкевич одним поглядом примусив їх замовкнути. Мовчанку порушив Любомирський:

— Найліпше буде використати їх у своїх цілях. А потім видно буде. Сила їх значна, тож мати таких ворогів небезпечно. Краще мати їх спільниками, а Сагайдачний прихильний до Польщі. Гадаю, треба наказати стратити Бородавку. Із цим харцизякою ми не домовимося.

— Це не просто, — відповів Ходкевич. — Ми не зможемо їм цього наказати, бо такі питання вирішує козацька рада. Але я зі свого боку схиляю всю козацьку старшину