Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

поговорити, власне, з Вальтером; з тим враженням були пов’язані не лише жаль і прикре відчуття, а й зловтіха. На цьому мимовільному, поверховому й мало значущому відчутті він тепер і застряг, замість прогнати його, а в голові панувало ніби запаморочення від висоти, яке минає, коли спускаєшся на землю.

Завернувши до будинку, він уздрів Кларису — та стояла на сонці під бічною стіною, обсадженою персиковими кущами; заклавши руки за спину, вона спиралася на пружне гілля й дивилася вдалину, не помічаючи Ульріха. В її позі було щось самозабутнє й заціпеніле, але воднораз і майже непомітна театральність, яку помічав лише товариш, котрий знав її характерні риси. Вигляд Клариса мала такий, наче грала роль у виставі важливих думок, що бентежили її душу, і одна з тих думок саме захопила її й уже не відпускала. Він пригадав, як вона сказала була: «Дитину я хочу від тебе!» Цього дня ті слова були йому не такі неприємні, як тоді; він тихенько гукнув подругу й зачекав.

А Клариса міркувала: «Цього разу Майнґаст перевтілюється, перебуваючи в нас!» Адже в його житті було вже досить багато дивовижних перевтілень, і він, жодним словом не відгукнувшись на докладну Вальтерову відповідь, одного дня виконав свою обіцянку — взяв та й приїхав. Клариса не мала сумніву, що робота, до якої він приступив одразу по приїзді до них, пов’язана з перевтіленням. Спогад про одного індійського бога, який перед кожним очищенням у кого-небудь спинявся, змішався в ній зі спогадом про те, що комахи вибирають собі певні місця, щоб залялькуватися, і від цієї думки, що видалася їй надзвичайно здоровою й приземлено-надійною, Клариса перейшла до чуттєвих духмянощів персикового живоплоту, плоди якого дозрівали на сонячному боці будинку. Логічним наслідком усього цього було те, що тепер вона стояла під вікном у розпеченому промінні призахідного сонця, тоді як пророк сховався до тінистого ґроту за стіною. Напередодні він оголосив їй з Вальтером, що німецьке Knecht[3], як і англійське knight, спочатку означало «юнак, хлопчина, зброєносець, чоловік, вправний зі зброєю, герой»; тож тепер вона казала собі: «Я — його слуга й зброєносець!» — і прислуговувала йому, й охороняла його роботу. Для цього вже не потрібно було ніяких слів; вона просто нерухомо стояла із засліпленим обличчям на сонці, стійко зносячи його палюче проміння.

Коли Ульріх заговорив до неї, її обличчя неквапно повернулося в той бік, звідки несподівано пролунав голос, і Ульріх збагнув: сталась якась зміна. В очах, що дивилися йому назустріч, чаївся холод, який випромінюють, коли згасає день, барви природи; і він ту ж мить усвідомив: від тебе їй уже нічого не потрібно! В Кларисиному погляді вже ніщо не нагадувало про те, що колись вона прагнула «силоміць вивільнити його з кам’яної брили», що він був великий диявол чи Бог, що вона поривалася втекти з ним крізь «дірку в музиці», що хотіла його вбити, якщо він її не покохає. Загалом він, щоправда, не звернув на це аж такої уваги; таке може бути й звичайнісінькою житейською дрібницею — оте погасле тепло корисливости в чиєму-небудь погляді; і все ж воно вразило його, мов невеличка тріщина у покривалі життя, крізь яку прозирає байдужне ніщо, і тоді було покладено початок багато чому з того, що сталося згодом.

Ульріх довідався, що приїхав Майнґаст, і все зрозумів. Вони тихенько рушили в будинок по Вальтера й повернулися втрьох надвір так само тихенько, щоб не заважати творчості. Дорогою Ульріх крізь прочинені двері двічі загледів Майнґастову спину. Гість поселився в порожній кімнаті, ізольованій від решти помешкання; Клариса з Вальтером роздобули десь залізне ліжко; кухонний табурет і залізна миска слугували умивальником і ванною, і, крім цих речей, у кімнаті з голими вікнами стояв лише старий мисник, де лежали книжки, та маленький нефарбований столик м’якого дерева. За цим столиком Майнґаст сидів тепер і писав, навіть не повернувши голови до трійці, що проходила повз його двері. Усе це Ульріх почасти побачив сам, почасти довідався від Вальтера з Кларисою, які не вельми переймалися тим, що влаштували метра багато убогіше, аніж жили самі; навпаки, обоє чомусь навіть пишалися, що той лишився задоволений. Для них це було зручно й зворушливо; Вальтер запевняв, що та кімнатка, коли до неї ввійдеш, як там нема Майнґаста, дихає тим, чим дихає стара, потерта рукавичка, яку носила шляхетна й енерґійна рука! І Майнґаст справді-таки вельми задоволено працював у цій обстановці, що тішила його своєю солдатською простотою. Тут метр відчував власну волю, яка творила на папері слова. А коли на додачу Клариса стояла, як оце щойно, під його вікном чи вгорі на сходах або просто сиділа у себе в кімнаті («загорнувшись у плащ невидимого північного сяйва», як вона зізналася йому сама), то сусідство цієї шанолюбної учениці, на яку він впливав, мов удав на кролика, ще більше поглиблювало його радість. Тоді перо його строчило свіжі думки, а у великих темних очах над тремтливим гострим носом спалахував вогонь. У такій обстановці він мав намір завершити один із найважливіших розділів своєї нової книжки, і цю його працю слід було називати не просто книжкою, а бойовим закликом до духу чоловіків нової доби! Коли з-під вікна, де стояла Клариса, до Майнґаста долинув незнайомий чоловічий голос, метр перервав роботу й обережно визирнув надвір; Ульріха він не впізнав, хоч невиразно його й пригадував, тож кроки внизу на сходах не стали для нього причиною ані причинити двері, ані повернути назад голову. Під піджак він одягав грубого вовняного светра, й любив похизуватися, який він нечутливий до погоди й людей.

Ульріха повели прогулятися й сподобили чести вислухати захоплені відгуки про метра, який тим часом у поті чола звершував свою працю.

Вальтер сказав:

 — Коли потоваришуєш з таким чоловіком, як Майнґаст, то аж тоді й збагнеш, що доти ти завше страждав від антипатії до решти людей! У спілкуванні з ним усе набуває, я б сказав, чистих барв — і хоч би тобі крапелиночка сіризни!

А Клариса сказала:

 — У спілкуванні з ним відчуваєш, що маєш долю; стаєш цілковитою особистістю й бачиш себе в яскравому світлі.

Вальтер додав:

 — Нині все розпадається на сотні пластів, утрачає прозорість і виразність. А його дух — як скло!

Ульріх їм відповів:

 — Є цапи-відбувайли і є взірці чеснот. А є, крім того, кози, яким ті цапи потрібні!

Вальтер не лишився в боргу:

 — Я так і думав, що цей чоловік не припаде