Читати книгу - "Дівчина з ведмедиком [Роман]. Болотяна Лукроза [Оповідання та нариси]"

заздалегідь. Усе це сталося лише задля того, щоб зробити мені особисту прикрість. Це помста з боку лихих демонів, ображених моїми п'єсами, їх дратує огидство, яке я завжди відчував до філософії Гольбаха й Вольтера.

Революція, доброзичливо застерігав Ґоцці, то не остання капость, яку вигадали феї й демони, щоб порушити мир його самотніх споглядань, спокій його ранкових годин на лаві набережної Ск'явоні.

З тривогою він озирався довкола і, знизивши голос, казав:

— Повірте мені, синьйоре Екегарте, дуже необережно зв'язувати свою долю з долею всесвіту й втручатись у суперечки між добрими й лихими духами.

— Ще сьогодні вранці, коли я одягався, фея Морґана підштовхнула мені руку, і я перекинув чашку кави на мої нові шовкові штани. Подивіться, синьйоре Екегарте, на цю палеву пляму. Можливо, — казав старий, витягнувши ногу й трохи відставивши її вбік, з жалем поглядаючи на атлас, — воно й красиво, та все ж таки прикро, до того ж, шкода й збитки. Я став нещасною людиною внаслідок постійних пакостей лихих демонів. Ось, приміром, сьогодні я вийшов без парасольки й запевняю вас, що йтиме дощ. Ви побачите!..

В голосі його відчувалася гіркість. Він скаржився.

Екегарт не заперечував.

Театральність слів і вчинків пана Ґоцці могла дорівнюватись хіба лише їх щирості.

Високим фальцетом старої сухорлявої людини він виливає щодня перед Екегартом свої жалі.

— В найсухішу погоду, якщо де-небудь між камінням бруківки заховалась калюжа, фея Морґана обов'язково суне туди мою ногу. Коли одна з сумних потреб, що на неї засудила нас природа, примусить шукати самотнього кутка, ворожий дух, немов навмисне, примусить пройти повз мене вродливу жінку. Ще позавчора, ви уявіть собі, я спинився — одчиняються двері й ціла компанія приводить в одчай мою скромність. Ви мусите, синьйоре Екегарте, визнати, що владар демонів падає дуже низько в своїй до мене ненависті!

Коли по Венеції, спочатку як глуха й невиразна чутка, поширилося повідомлення, що в Парижі судять короля й мають йому стяти голову, а, певне, це вже й трапилося, і короля вже страчено, Ґоцці, охоплений жахом, ніяк не згоджувався припустити це.

— Невже ж у Франції знайдеться такий бузувір, що наважиться торкнутися голови помазаника? До якої міри морального падіння повинні були дійти Робесп'єр і Марат, щоб не визнавати священного таїнства миропомазання, яким намісник Христа стверджує державця владарем у його державі!.. І все це наслідки читання творів Гольбаха, кажу я вам!..

Екегарт обминав питання про таїнство миропомазання і находив, що в справі з королем Марат і Робесп'єр, ці щирі друзі розуму, виявили правдиву мудрість.

— Під час суду над королем, — твердив Екегарт, — вони піднеслись до найвищої філософії.

Він висловлював певність, що удар кинджала в серце Цезареві оберне розтлінний Париж старого режиму в той доброчинний і суворий республіканський Рим, що про нього колись розповів Тіт Лівій. Він не сумнівався, що бездоганна будова періодів в історії Тіта Лівія є так само довершена, як досконала була свого часу бездоганність моралі давнього республіканського Риму.

— Мораль зарахує нову перемогу в світі, коли аристократичний Париж буде знищений!

Різким бляшаним голосом — так брязкотить бляха, падаючи на камінь! — Екегарт піднесено говорив про новий Париж і революцію санкюлотів.

Він говорив про те, що революція змінить достоту хід світової історії, знищить багатих і бідних, забезпечить загальну рівність і зробить для всіх приступними ті тайни людського життя й щастя, що їх він шукав пізнати протягом років свого життя. Задля чого він так багато страждав, трудився й мандрував, зголоднілий, бездомний і нужденний!.. Змінений хід історії розв'яже загадки безперервного двигуна, еліксиру життя й квадратури кола, геометрії, медицини й механіки. Поверне людству й йому улюблених Плутарха й Філона, а може, й більш далеких Орфея й Зороастра, давні містерії жерців Халдеї й Єгипту, Каменярів Соломонового храму.

Занепаде Захід. Зруйнуються королівства. Зітруться з лиця землі великі міста Европи. Людство знов, як колись, повернеться обличчям на Схід. Теби й Вавилон розкриють початкову істину в пізнанні природи, яку загубило, зіпсоване західньою цивілізацією, людство. У білому одязі з пальмою в руках, несучи двох голубів, нова, оновлена людина увійде в знов відбудований храм Соломона, де щасливе людство цілого світу вільно славитиме єдиного Бога.

Революція — тільки революція! — створить можливість для людства ввійти в двері вічности!..

Венеція обернулася в ті дні для Екегарта новим Патмосом. З побожною вірою священика, що підносить святі дари перед олтарем, Екегарт пророкував катастрофічну загибель старого світу.

— Зникнуть країни, забудеться їх ім'я, в знищених містах завиє вовчиця, але натомість цілий світ стане для народів Европи їх батьківщиною. На руїнах столиць розквітне блакитна квітка нового вільного й справедливого життя.

Маестро Ґоцці міняв свої ґримаси на ліричний сум, жести Арлекіна на скарги П'єро і з легким зідхненням казав:

— Я дивуюсь, слухаю і мовчу!.. Не без жаху захоплююсь істинами, які зі зброєю приходять з того боку Альп!.. Але моє старе венеціанське серце обливається кров'ю й розривається на шматки, коли я згадую, що моя вітчизна рокована загинути й саме ім'я її зникне без сліду. Ви скажете, що я дріб'язковий, що я мушу пишатись новою, величнішою й могутнішою батьківщиною, яка несе людству волю й істину. Та в мої роки важко мати молоду мінливість думок. Ось тут на набережній Ск'явоні є оця лава, де я сиджу з більшою приємністю, як деінде. Мені тут добре. Ви не наважився сказати, що я зобов'язаний любити цілу набережну такою любов'ю, як і це улюблене мною місце! Чому ж ви вимагаєте од мене, щоб я розсунув межі мого патріотизму?!..

Була осінь. Було тепло й ясно. Зелена вода лаґун мляво плюскотіла й хлюпала коло сходинок кам'яних східців. Хмари, пропливали над вежами Сан Джорджо, танули над банями Джудеки.

Осінь нагадувала весну. Венеціанська, по-весняному ніжна осінь так м'яко обіймала, так лагідно пестила, що здавалось, ось зараз тут у щілинах камінців, порослих зеленим мохом, засиніє прозорий підсніжник.

У відповідь Екегартові старий граф, загортуючись у свій червоний неновий плащ, немов од холоду або внутрішнього нервового тремтіння, казав:

— Я консерватор, синьйоре Екегарте, і католик. Моя причіска не змінювалася від 1735 року, хоч люди з тих часів змінилися принаймні сто разів. Я не зношу Гельвеція й безвірництва, як мій предок, римський сенатор, за часів Веспасіана не зносив християнства й християн. Як і вони, ви хочете, синьйоре Екегарте, знищити все, чим жило й досі трималося людство протягом тисячоліть, ви хочете відмінити всі канони й догмати. Але трохи послідовности, мій друже! Вам подобаються мої п'єси, чи ж не так?

Екегарт