Читати книгу - "Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст."

Скарги "Про єдність Божої Церкви під одним Пастирем", що присвячувався князю Острозькому. У книзі обґрунтовувались переваги істинної (Римської) церкви над хибною (Грецькою). Підкреслюючи нелад, що панує в останній, Скарга особливий наголос кладе на неосвіченості православного кліру. На його думку, це й зрозуміло, бо:

не було ще на світі і не буде жодної академії, колегії, де б теологія, філософія та інші визволені науки іншими мовами [окрім латинської і грецької] вивчались… Зі слов'янської мови жодний не може бути вченим.

На виклик, кинутий Скаргою, місцеві освітні заклади не могли дати відповіді, бо, як писала київська шляхта 1571 р., з млодости иншого писма отцове наши учити нас не давали, одно своєго руского. Тож з кінця 1576 р. в Острозі (коштом князя Острозького починає діяти науково-видавничий заклад принципово інакшої спрямованості. Його початкова мета була цілком конкретною – підготувати випуск першої друкованої Біблії церковнослов'янською мовою і тим самим утвердити її рівновартісність загальновизнаним сакральним мовам – давньоєврейській, грецькій і латинській. У цій програмі ховалася відповідь на закиди Скарги, a, окрім того, відлунювала уперше висунута тоді ж ідея перенести центр Константинопольського патріархату на територію України зі столицею в княжому Острозі (дещо пізніше обговорювався й інший варіант – зробити столицею патріархату Київ як найдавніший релігійний осередок усієї Русі).

Біблія, звірена за кількома авторитетними списками, у тому числі грецьким – з Ватикану, отриманим від папи, і слов'янським – з Москви, від царя Івана Грозного, вийшла в світ 12 серпня 1581 р. Ця книга, надрукована в Острозі російським емігрантом Іваном Федоровим Москвитином, з поліграфічного боку є визнаним шедевром слов'янського книгодрукування, a текстологічно і донині вважається канонічною.

Робота вчених в Острозі була, по суті, історико-філологічними науковими студіями богослівського ухилу, що спрямовувалися на виправлення зіпсованих переписувачами місць, текстологічні розшуки і порівняння, переклад з грецької та коментування східнохристиянської класики. Тим-то сучасники прикладали до Острозького вченого осередку назву академія, якою у XV–XVI ст. традиційно іменували наукові угрупування чи товариства. Інколи це поняття вживали й узагальнено, маючи на увазі і власне академію, тобто гурт вчених, і школу, що при ньому функціонувала. Остання, ймовірно, створилася у 1578 р.; папський нунцій у Польщі Болоньєтті згадує школу під 1583 р., називаючи її грецькою колегією, a Симон Пекалід у своїй панегіричній поемі, присвяченій Острогу (1606), вживає висловів тримовний ліцей і тримовна гімназія. Відтак школа функціонувала без статуту й навчальної регулярності як свого роду придворний ліцей, що готував освічені кадри для академії, a також надавав безкоштовну освіту дітям княжих васалів та клієнтів.

Про обсяг навчальних предметів, що тут викладалися, є лише побіжні свідчення. Припускають, що учні студіювали (очевидно, в скороченому вигляді) дисципліни циклу семи вільних мистецтв – граматику, арифметику, геометрію, астрономію, музику, риторику й діалектику. Риторика, найімовірніше, доповнювалася відомостями з поетики, a в курсі діалектики основи філософії поєднувалися з елементами логіки. Нововведенням, яке невдовзі тріумфально увійшло в практику української освіти, стало вивчення граматики трьох мов – грецької, латинської і церковнослов'янської. Створення школи слов'яно-греко-латинського типу було справжньою революцією в освітній православній традиції, вперше поєднавши на порубіжжі греко-слов'янського культурного ареалу і католицької Європи візантійський Схід з латинським Заходом.

З початком XVII ст. і академія, і школа починають занепадати у зв'язку зі збайдужінням надто старого віком князя Василя-Костянтина. Помираючи (1608), він, на жаль, так і не подбав про юридичне затвердження школи хоча б у ранзі учбового закладу середнього рівня з правом викладати сім вільних мистецтв (це більш ніж парадоксально, бо 1595 р. на пограниччі України й Польщі, не так далеко від Острога, Ян Замойський заклав у Замості потужний вищий учбовий заклад – Замойську академію). На перешкоді цьому, як і багатьом іншим починанням старого князя, стояли прикметні вади його характеру – половинчастість у рішеннях і швидка втрата інтересу до розпочатої справи.

§ 2. Від Берестейського собору дo легалізації православної митрополії (1596–1632)

Пошуки шляхів релігійного

порозуміння

Проблема релігійного порозуміння між православною і католицькою конфесіями на теренах України-Русі народилася вже наприкінці XIV ст., коли вперше були об'єднані під одним державним дахом поляки, литовці та русини. Першою акцією, спрямованою на досягнення цього порозуміння, стала ініціатива Київського митрополита-грека Ісидора, котрий на Флорентійському соборі у 1439 р. підписав акт з'єднання Східної і Західної церков. Рішення Флорентійської унії лишилися нереалізованими, однак як прецедент і теологічна основа можливого церковного союзу вони були згадані знову на Тридентському соборі (1544–1563). Йшлося передовсім про зміцнення західного християнства завдяки церковному порозумінню з Московською державою. Проте невдача місії папського легата Антоніо Поссевіно при дворі Івана Грозного (1581) внесла корективи в унійні задуми. До цього особливо прислужився звіт Поссевіно, невдовзі виданий окремою книжкою під назвою "Московія" (1586). Автор пояснює неуспіх своєї місії тим, що справу було розпочато не з Русі, a з Московії. Як писав Поссевіно, остання за традицією надзвичайно залежить у справах релігії від Русі… Тому буде дуже важливо для навернення Московії, якщо єпископи або владики королівської Русі [тобто України та Білорусі] приєднаються до Католицької церкви.

У 1582 р. бачимо Поссевіно вже у Варшаві, де він разом з тодішнім нунцієм Курії Болоньєтті, спираючись на досвід ордену єзуїтів, до якого належав, розробляє програму заходів, корисних з перспективи досягнення церковного порозуміння – створення місцевих семінарій для підготовки місіонерів; пропаганда серед руської, a особливо княжої еліти; налагодження книговидавництва руською мовою. Впродовж 1583–1584 рр. Поссевіно і Болоньєтті розпочинають переговори з князями Василем-Костянтином Острозьким і Юрієм Слуцьким, не без успіху намагаючись схилити їх до підтримки унійних ініціатив. Смерть у 1585 р. папи Григорія XIII, прихильника унійної ідеї, a також від'їзд з Польщі Болоньєтті та Поссевіно спричинили взагалі втрату до неї інтересу Римської курії. Однак сама ідея вже встигла пустити коріння і навіть оформитися у двох відмінних варіантах можливої реалізації. Перший перегукувався з точкою зору, висловленою ще в 40-x роках XVI ст. нераз згаданим публіцистом Станіславом Оріховським-Роксоланом, який вважав, що обидва відлами християнства як самодостатні мали б з'єднатися у загальній унії на рівноправних засадах згідно з домовленостями Флорентійського собору.

Інших позицій дотримувався лідер католицької Польщі кардинал Станіслав Ґозій, який тлумачив унію як підпорядкування Східної церкви папі. Під таким же кутом зору розглядається унійна перспектива в книзі одного з найпомітніших церковних письменників кінця XVI – початку XVII ст. Петра Скарги, що була видана у Вільні 1577 р. під назвою "Про єдність Божої Церкви". Скарга переконував читача, що істинною є лише одна церква – Римо-католицька, тож найкорисніше для