Читати книгу - "Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст."

Проминаючи критику розходжень у догматах, варто звернути увагу на реальні переваги визнання православними верховенства папи, які підкреслює в своїй книзі Скарга (і які невдовзі ляжуть в основу позитивної програми прибічників унії). На його думку, це сприяло б зняттю напруги у відносинах між православними і католиками, підвищенню культурного рівня і суспільного престижу руського духівництва, викоріненню "єретиків", себто протестантів, зміцненню держави, в якій вщухнуть конфесійні роздори. Для з'єднання церков, підкреслює Скарга, досить того, щоб Київського митрополита благословляв не Константинопольський патріарх, a папа, і щоб православні, визнавши його зверхність, прийняли католицький канон віри, лишаючись при власній обрядовості і мові богослужіння.

Проте за життя папи Сикста V, який негативно ставився до унійного задуму, справа обмежувалася приватними переговорами та концепційними обміркуваннями. Ініціатива практичної підготовки вийшла з неочікуваного джерела, співпавши зі смертю папи. 20 червня 1590 р. четверо владик руських єпархій (луцький – Кирило Терлецький, львівський – Гедеон Балабан, пінський – Лев Пелчицький, холмський – Діонісій Збируйський) на синоді в Бересті склали лист-проект, у якому заявляли про готовність визнати верховенство папського престолу за умови збереження церковного устрою і чину богослужіння Східного обряду. Цей крок навряд чи можна розцінити як разюче несподіваний. Ідея унії циркулювала в умах еліти вже трохи не півстоліття, обіцяючи сприятливі перспективи для нормалізації розладнаного внутріцерковного життя. Необхідність кардинальних реформ була очевидною для кожного, хто критично дивився на деморалізацію церковних верхів, заклопотаних боротьбою за прибуткові вакансії, a не за душі пастви, та на разючу неосвіченість і принижене становище нижчого кліру, залежного від примх світських землевласників. Пожвавлення релігійного життя в католицькій церковній спільноті, започатковане Тридентським собором, ставило Східну церкву в особливо програшне становище, виопуклюючи її вади і підкреслюючи симптоми застою. Врешті, несподівано з'явився додатковий політичний стимул, що пришвидшив події. У 1589 р. була проголошена автокефалія Московського патріархату, глава якого отримував титул патріарха Московського і всієї Русі, що в підтексті містило претензії на всю Русь, тобто українсько-білоруські землі. Останнє автоматично робило прихильниками унійної ідеї і короля, і вищу політичну еліту Речі Посполитої.

Відтак після першої заяви владик впродовж 1591–1594 рр. починається активна підготовка унійного акту, полегшена тим, що з 1593 р. володимиро-берестейським владикою став колишній берестейський каштелян і сенатор Іпатій (Адам) Потій, людина освічена, впливова і авторитетна. Але одночасно прийшли й ускладнення: князь Костянтин Острозький висунув власний проект, зіпертий на принципи згаданої вище загальної унії, тобто з'єднання церков за згодою усіх східних патріархів. Це робило справу нереальною як з огляду на вороже ставлення Москви до "латинства", так і зважаючи на турецькі влади, котрі не дали б дозволу на співпрацю християнських верхів своєї держави з Римом.

Проте всупереч волі князя наприкінці 1594 р. були укладені так звані Торчинські артикули з викладом умов, на яких могла б бути здійснена унія (цей документ завізували тодішній митрополит Михайло Рагоза і семеро владик. У лютому 1595 р. Кирило Терлецький вручив Торчинський акт папському нунцію в Польщі Маласпіні, a той передав його до Рима.

Ось головний зміст цих артикулів, на підставі яких невдовзі буде проголошена унія: 1) Форми таїнств та обрядів Руської церкви лишаються незмінними; 2) Кандидати на вищі духовні пости обираються, згідно з традицією, духовними особами лише з-поміж людей руської і грецької нації; владик посвячує митрополит, a митрополита – владики, однак потвердження він мусить дістати від папи, як раніше діставав з Константинополя; 3) Владики отримують обов'язкові місця в сенаті нарівні з католицькими єпископами (цей пункт не був реалізований аж до 1790 р.); 4) Усі монастирі, церкви і церковні братства перебувають під контролем владик без втручання світських осіб; 5) Людей Грецького обряду забороняється вихрещувати в латинство; допускаються мішані шлюби без переходу одного з подружжя до віри іншого (ці пункти теж лишилися тільки декларацією); 6) Руська церква нарівні з Римською може закладати школи та семінарії грецької і слов'янської мови, a також влаштовувати друкарні під контролем церковних влад; 7) Юрисдикція патріархату Східної церкви на території Русі втрачає чинність, відтак оголошуються недійсними усі посвячення чи номінування, що йтимуть від патріархів.

Після тривалих консультацій з Курією на початку осені 1595 р. було вирішено, що Кирило Терлецький та Іпатій Потій як представники Київської митрополії вирушать до Рима для завершення унії. Тим часом ситуація в Україні мирному від'їздові не сприяла. Артикули, які Потій надіслав для ознайомлення Костянтину Острозькому, викликали гостро негативну реакцію князя, який відповів знаменитим Оповіщенням – універсалом від 25 липня 1595 р., надрукованим в Острозькій друкарні. Титулуючи себе Константин, Божою милостю княжа Острозскоє, він закликав православну Русь стати на захист загроженого благочестя.

Два собори в Бересті

Руські владики, всупереч погрозам Острозького і чуткам, що княжі люди схоплять їх по дорозі в Польщі, Австрії чи самій Італії, дісталися до Рима благополучно. Після офіційних слухань і переговорів 23 грудня 1595 р. у залі Константина – одній з найпарадніших зал Ватикану, у присутності 33 кардиналів відбулася урочиста церемонія адоптації Руської церкви до союзу з Римською, в пам'ять чого папа наказав вибити медаль з написом Ruthenis receptis (На прилучення русинів); цим же днем датується і папська булла, яка оголосила унію звершеною. Найближчі місяці показали, що в дійсності до цього було ще далеко.

За ті півроку, поки Потій і Терлецький їздили до Риму (з осені 1595 по березень 1596 рр.), агітація проти унії набрала щонайрізкіших форм. На сеймі, що проходив між 26 березня і 6 травня, православні депутати вимагали від короля змістити з єпископських кафедр Потія і Терлецького, a отримавши відмову, оголосили, що не визнають ні унії, ні церковних влад, які підписали її без згоди вірних.

До церковного собору, призначеного на 16 жовтня в Бересті, обидві сторони готувалися не як до екуменічної акції, a як до вирішальної сутички. Уніатська партія в очікуванні полемічних дебатів була зміцнена чотирма єзуїтськими теологами на чолі з самим Петром Скаргою і трьома католицькими єпископами. Православну сторону, окрім ієрархів, які не підписали артикули унії (львівського і перемишльського), представляли троє високопоставлених уповноважених Константинопольського патріархату і близько двохсот осіб із середньої ланки духівництва: архімандрити, ігумени, протопопи. Поза тим, шляхта кожного з руських воєводств вислала до Берестя світських депутатів, a міщанство великих міст – власні делегації.

З'їхавшись до Берестя і не дійшовши, як і можна було чекати, порозуміння навіть щодо спільного засідання, обидві партії на третій день, 18 жовтня, почали соборувати нарізно: уніати в міській церкві св. Миколая, що охоронялася гайдуками котрогось із