Читати книгу - "АМтм"

ночі, бо ми власне проїжджаємо славною місциною, де нещодавно трапилася макабрична історія з тих, що завше трапяються, коли людина самонадіяно переконає себе, ніби промисел, який, подібно Духу, віє там, де хоче, супроводжує її повсюди, оскільки повинен віяти саме там, де вона в цю мить перебуває, забуваючи, що окрім зовнішнього мороку існує наша внутрішня пітьма, і навіть якщо засяє в небі тисяча сонць, то й найближчого закапелку нашої душі не освітить, бо крізь закіптюжене скло наших зіниць…

Кореспондента почало заносити, тому я обмежуся стислим переказом змісту його оповіді (мої пальці ритмічно ворушилися всередині Коки, пальці Коки ритмічно стискали мене, «реальний масаж», — сказала вона іронічно і холодно).

Коротше кажучи, зі слів кореспондента випливало, що ми саме проїжджали місцину, де посеред степу широкого був розміщений реабілітаційний центр для контужених, хоча терапія (автопсихотерапія, уточнимо) стосувалася не так наслідків контузії, як астенічного синдрому — тихої недуги, яка найчастіше супроводжує потрясіння воєнного часу й обов'язково косить ще два-три повоєнні покоління. Так от до центру забрів якось уночі розгублений приблуда і попросився переночувати. Його впустили, та на ранок він нікуди не пішов, прикинувшись хворим, і залишився ще на день, і ще, і так аж поки до нього не звикли й не залишили назовсім, змирившись.

Він, щоправда, хоч і виглядав на астеніка, поводився не завжди адекватно, виказуючи зачатки легкої психопатії і приносячи чимало клопотів реабілітантам — часто бігав із сокирою в руках, і хоч не натворив нічого фатального, але, погодьтеся, якось воно некомфортно (так висловився кореспондент), коли ваш сусіда по палаті забігає зранку з червоним топірцем і рубає щось із меблів, переважно — ялинкові гірлянди, котрі в центрі використовувалися в якості альтернативного, лікувального освітлення.

Принагідно він порубав вазонки в камінній залі, а також ті нечисленні деревця, що росли довкола центру, висаджені пацієнтами на сеансах трудотерапії.

Сокиру він знімав із пожежного щита, тож вирішено було щит закрити ґратами й замкнути на замок (що, як побачимо пізніше, матиме фатальні наслідки).

А тим часом, поки тривали профілактично-ізоляційні роботи, наш герой встиг набавитися вогнегасником, що входив до комплекту разом із сокирою та повним піску відром і, річ ясна, закінчилося це тим, що мало не весь корпус було залито піною, а також виведено з ладу камін, — у якому горів непогасно вогонь пам'яті жертв весняного призову, — та й сам вогнегасник. Отож, замикання протипожежних аксесуарів хоч і видавалося річчю потрібною, але вкінці виявилося актом згубним, самовбивчим, бо котроїсь липневої ночі наш піроман сигаретним недопалком («Dunish Error»[33] із ацетатним фільтром) підпалив будинок центру, пустив, так би мовити, червоного півня на шпитальні терени і преспокійно забрався геть.

А нещасні реабілітанти, коли спохопилися зі сну, то було вже пізно, та й гасити полум'я було нічим — відро добірних LCD-кристалів нікого не могло врятувати.

Однак найцікавіше в цій історії (наголосив кореспондент) те, що підпалювач перед тим, як вчинити це нічне, цинічне аутодафе, викрав з бібліотеки книгу, та навіть і не книгу — так, кількасторінкову брошуру, інструкцію якусь — це вдалося встановити військовій поліції, коли розслідувалися причини інциденту, і з'ясувалося, що книгозбірня — єдине вціліле у вогні приміщення — повна слідів життєдіяльності нашого fireman[34]: майже всі книги він проштемпелював власним екслібрисом (єдиноріг, який злягається із сірою в яблуках кобилою, і напис «Identity is pretension»[35]), позалишав купу відбитків пальців, а також записів у журналі реєстрацій, причому, як правило, претензійних сентенцій на кшталт такої:

«Наш досвід показує, що більшість речей закінчується смертю».

А щодо викраденої брошури, то він цілком коректно заповнив графу «видано-коли-кому-з-якою-метою» і лише дописав від себе:

«Полишаючи сей кляштор назавжди, я правом, даним мені праведною спільнотою, відпускаю гріхи братам і сестрам і заодно знімаю із себе відповідальність за блаженні їхні душі, що їх, сподіваюся, не омине ласкою отець наш небесний, прихильний до всіх калік і потопельників, забитих блискавкою чи копитом скаженого мула, до послизельників, порізальників, потру'ників, а так само й погорільців. Блажен, хто перейшов крізь полум'я очищення! До зустрічі в раю! Воздається вам за науку! І дякую за інструкцію».

— Наліцо, — додав закумарений кореспондент рідною, вочевидь, мовою (треба було негайно забирати Коку і валити в якийсь темний куток, бо ми вже були на межі обопільного виснаження) — всє прізнакі мозаічєской псіхопатїї, а псіхопатов ніззя совокуплять с астенікамі, ето даже рібьонок знаєт.

Зненацька з-під стола почувся нескладний чи то спів, чи то стогін забльованого хлопчини (певно, штучне дихання методом «рот у рот» таки дало свої результати): «Не плач, мати, не журися, бо вже син твій оженився, та взяв жінку паняночку, в чистім полі земляночку, і без дверець, без віконець, та вже пісні вийшов кóнець… (а далі в хлопчини, вочевидь, перемкнувся канал, бо закінчив він цілком несподівано) Танцювала риба з раком… А хто мене не полюбить, трясця його матері!»

Загадковість останньої фрази схвилювала навіть червонохресних сестер Полі та Ксену — вони полізли під стіл отирати пацана з блювотиння, мабуть сподіваючись, що він усе ж може ще придатися самотньої новорічної ночі.

— Ще одна версія останньої пісні Лілі Марлен, — прошепотіла Кока, мабуть, маючи на увазі хлопчачі рецитації та принагідно всовуючи мені свій верткий, оздоблений сріблом язичок мало не в мозок, туди, де знаходяться центри, відповідальні за виконання громадських обов'язків та обманних рухів.

Тимчасом конференційна тітка, випавши з течії діалогу, який вона провадила останні півгодини сама із собою, вереснула, розмахуючи паростком цибулі:

— А тепер маскарад! Усі на бал-маскарад! Скоро Новий рік!

Маскарад не забарився.

Переодягання відбувалося тут же за столом і зводилося здебільшого до роздягання.

Замасковані сестри-жалібниці постягали фартушки й чепці, розпустили волосся — у Полі воно виявилося чорним, з прожилками сивини і від природи крученим, а Ксена мала хлопчаче каре медвяного відтінку, яке їй дуже личило б, якби вона менше розкривала дзьоба (із закритим ротом вона була така мила дівчинка).

Хлопчина, отертий від стружки, можна вважати, лежав тепер в оновленій подобі, а кореспондент, попорпавшись у наплічнику, дістав і почепив метелика, чомусь у білий горошок.

Я начепив окуляри нічного бачення, в яких ні фіґа крім розмитих зелених плям не було видно.

Кока скинула халат, і сукня заблищала всіма своїми лелітками. Просто. На здоров'я.

Найсміливішою виявилася конференц-пані — наркоманка-неофітка, німфоманка-кармелітка, безнадійна ревнителька кореспондента, вона стягнула через голову свою факультативну сукню (зачепивши й обірвавши при цьому накладну, скручену калачем косу) і залишилася