Читати книгу - "Батурин"

Декілька мужчин вискакує і біжить на певну смерть. Інші починають розуміти, в чім діло. Позбувшися першого страху і побачивши, що тут рішається питання їх життя і смерті, скоро зживаються з тією гадкою і рішаються згинути або побідити. Нічого третього не бачать.

— Перепустіть жінок!..

— І дітей...

— Парубки, вперед!

— Ранених віднесіть на тил!

— Лавою, лавою вперед!

Батуринський золотар, колишній запорожець, дядько літ коло шістдесяти, бере провід.

Невеличкий гурт мужчин і селян, що з недалеких хуторів схоронилися перед ворогом у столиці, люди здебільшого старі, давно забувші воєнне діло, перемінюються у відділ добровільних оборонців твердині.

Одні з мушкетами, другі з джаганами, заступами, посуваються вперед. Ворог увійшов був у браму.

Жмінка сердюків не могла їх спинити. Мало хто остався живим, а ті, що остались, обливалися кров'ю. Такого завзятого бою ніхто з них не пам'ятав. Бралися попід сили, давили себе за горло, очі видирали собі. Це вже була не битва, а різня, не дійсність, а томлячий сон. Ворожа хвиля вдиралася на греблю, розривала її, роздирала, перевалювалася на другий бік, аж тріщали кам'яні одвірки, аж брама хиталася в основах.

Золотар глянув перед себе, зрозумів, у чім річ, і гукнув позад себе:

— З джаганами, по мурах на браму! Хутчіш! Не потребував їм казати, що там мають робити. Приказ зрозуміли як слід. Брама була глибока, кроків, може, на двадцять. У її мурах були вартівні і входи наверх і якісь магазини. Все це занедбане, запущене, прямо руїни. Склепіння зарисувалося давно. Треба було тільки трохи зрушити його вниз, прямо на голови ворога, що густою лавою заповнив ціле підсіння, давлячи себе, тратуючи і дбаючи тільки про одно, а саме: як би вийти з тієї дідчої тісноти, — вперед, в Батурин, бо ззаду напирають на них нові роти, гнані приказами царських старшин. Стиснені з боків мурами, як кліщами, ззаду здержувані своїми, а спереду оборонцями Батурина, москалі, що увійшли в довге підсіння брами, склеплене, досить низьке і темне, справді переживають пекло. Добувають усіх зусиль, щоб вийти з нього, штовхаються, напирають на себе, місять ногами, нагадуючи раків у кобелі і хробів під каменем, стогнуть, ревуть, відходять від розуму і не чують, як над їх головами лунають джагани, дрижить склепіння і як нараз з ломотом, неподібним до нічого в світі, валиться, гнітить, придавлює їх, торощить і сотні людей перемінює в безобразну купу людського м'яса і гною. "Гу-у! У-у! О-о!"

Мотря долонями затуляє уши, щоб не чути тих зойків, стонів, реву. Це вже не люди кричать, а добуває з себе останніх, передсмертних звуків якась жахлива звірюка, твориться щось таке страшне й огидне, перед чим деревіє людська свідомість і на що є одна тільки відповідь, одно тільки заспокоєння — конечність... Те, що сталося, було рівно несподіване й непередвиджене і для батуринців, і для москалів. Людська хвиля рівно далеко відбилася по обидва боки, лишаючи посередині між собою румовища, помішані з глиною людського тіла, ніби нову перегороду, греблю а поміж двома ставами людської злості й завзяття.

Москалі гадали, що батуринці висадили замок у воздух. З перестрахом сліпим, який не знає стриму, кинулися втікати назад, в напрямі Сейму.

Але біля моста наткнулися на нові відділи московського війська, котрі вислав Меншиков, щоб спинити втікачів.

— Куди тікаєш, стерво! — гукали царські офіцери.

— Завертай назад!

В неслухняних стріляли. Це збільшало заколот. Салдати скакали з берегів, щоб перейти ріку. Тонкий лід заломлювався, і вони потопали. Деякі плили з кригою, благаючи рятунку.

Та ніхто їх не слухав.

В цей мент біля воріт явився диякон. В правій руці шабля, у лівій хрест. Біля нього донька, а коло них старий золотар.

— З Богом — вперед! — гукав диякон, ступаючи по камінню і трупах.

— Діти, за нами! — кликав золотар, повертаючись до невеличкої громадки міщан і козаків, старців і хлопців-недолітків, які з безтяменним завзяттям, забуваючи про все, кинулися на ворога, вдесятеро сильнішого від себе. Диякон їх веде. Не питаються, які в нього плани, які вигляди на успіх, йдуть за ним, за тим хрестом, піднятим угору, в котрого остаточну побіду привикли вірити змалку.

Може, він і сам не знав, куди їх веде, розуміючи тільки одно, що ворога треба якнайдальше від мурів.

Ішли...

І Мотрю потягнула за собою ця стихія. Та недалеко. Пригадала собі, що в неї є своє окреме завдання, котре вона мусить сповнити, насилу відділилася від гурта, притулилася до останків муру, переждала, аж товпа перевалилася на другий бік, і по сходах, що вели до колишньої вартівні, вийшла на замковий вал.

Озирнулася.

Батурин все ще горів. Одно велике, червоне море шуміло й гуділо там, де ще вчора жили люди в своїх затишних домівках. З того моря тут і там знімалися стовпи й димарі, як щогли потопаючих кораблів, торчали пні обсмалених дерев, як кістяки. Висока дзвіниця палала, як жертвенний стіс. Обривалися дзвони і з зойками глухими спадали вниз. А за жодним із них пожежа бухала горючим стовпом угору, ніби дзвони перемінювалися в духів і летіли до хмар. На землі їм не було вже діла.

Не задзвонять на свято побіди, коли гетьман в'їздитиме в свою столицю, визволивши її.

Разом із отими дзвонами обривалися Мотрині мрії і сподівання й летіли кудись у безвісті, у пропасть, в яку й зазирнути страшно.

Нема що довше обдурювати себе. Треба дійсності глянути сміливо в очі.

І Мотря глянула круг себе.

Ворог окружав Батурин. Коли не стиснув його своїм перстенем залізним, то за хвилину стисне, здавить, сторощить. Він у кількох місцях маскує приступ. Та це лиш звичайні воєнні хитрощі, щоб обложені не знали, де їм найсильніше треба б оборонятися.

Мотря, знаючи Батурин, як свою рідну хату, розуміє дуже добре, що бій рішається на двох точках: тут, біля забутих воріт, і там, недалеко шляху, котрим нині Герцик виїжджав на герць.

А між тим батуринці в першу чергу обороняють замок. Поза замком козаки наче нічого й не бачать. Кождому здається, що бій рішається там, де він стоїть, і що того місця йому за ніщо в світі здавати не вільно. Почувається, що нема Кенігзена. Він був не тільки завзятий, але й