Читати книгу - "Незнайко в Сонячному місті"

чого весь ніс світився червоним світлом, а волосся на голові ставало дибки.

Крім того, тут ще були автомати, які свідчили про різні характери гравців. Один з них, перед тим, як зробити хід, довго морщив лоба, м'яв для чогось рукою власного носа, несміливо брав фігуру з дошки, довго тримав її в руці, неначе роздумуючи, куди поставити, нарешті, зробивши хід, швидко хапав фігуру назад, ставив на попереднє місце й знову вдавав, ніби думає. Такі витівки автомата сердили деяких надто нетерплячих гравців, і від того їм не так скучно було грати. Другий автомат, перед тим, як зробити хід, обов'язково хмикав, гмикав, покахикував, крутив головою, знизував плечима, розводив руками; третій пускав у хід усілякі слівця, наприклад: «Ах, ви так пішли? Ну, а ми так!» Або: «Зараз ми вам покажемо, як грати в шахи». Або: «Зараз вам буде каюк». Це досягалося за допомогою магнітофона, тобто звукозаписного апарата з магнітною стрічкою, на якій записувалися різні фрази. Перед кожним ходом магнітофон автоматично вмикався, і звучала та чи інша фраза.

Кожний автомат мав своє ім'я. Так, наприклад, великий, тридцятидвохмісний автомат звався «Титаном». Той, що говорив: «Зараз вам буде каюк», так і звався «Каюк». А той, що вмів чухати потилицю, звався чомусь «Барбосиком». Ниточка познайомила Незнайка з усіма автоматами, й Незнайко зіграв з кожним по партії, але виграти зумів тільки в одного «Барбосика».

— От бачите, ви вже досягаєте успіхів! — сказала Ниточка. — Вам треба частіше приходити сюди й тренуватися.

Поки Незнайко грав у шахи, Кнопочка й Пістрявенький веселились у Веселому містечку. Веселощі тут починалися ще до того, як відвідувачі потрапляли в містечко, тобто біля самого входу. Цей вхід являв собою не ворота, не хвіртку, не двері, а широку металеву трубу, схожу на тунель. Труба безперервно крутилась, і кожен, хто намагався пройти крізь неї звичайним способом, неминуче падав, оскільки ноги його заносило вбік. Для того, щоб утримати рівновагу, необхідно було йти не прямо, а спритно перебираючи ногами навскосяк. Деякі коротульки добре напрактикувались у цьому далі й проходили крізь трубу, навіть не похитнувшись. Але таких було мало. Більшість відвідувачів не могли потрапити в містечко, не вивалявшись попередньо в трубі.

Перед цією трубою завжди стояла юрма коротульок і сміялася зі спроб сміливців пройти крізь трубу. Кнопочка, Карасик і Пістрявенький приєдналися до юрми й теж стали сміятись. Особливо гучно реготав Пістрявенький. Йому здавалося, що пройти по трубі зовсім не важко, а всі падають через власну незграбність. Нареготавшись досхочу, Пістрявенький вирішив показати своє уміння і безстрашно ввійшов у трубу. Не встиг він ступити й трьох кроків, як упав і став перекочуватися в трубі, наче поліно. Цукерки, що були в його кишені, висипались. Пістрявенький підбирав їх, запихав знову в кишеню і водночас намагався звестися на ноги, але його тут же кидало назад. Так він перевертався всередині труби, поки його нарешті не викинуло з неї з другого боку. Вся ця пригода викликала в глядачів цілу бурю сміху.

— Бачите, ми ще не зайшли у Веселе містечко, а вже почали веселитися, — сказав Карасик Кнопочці. — Зверніть увагу — сміх тут викликається дуже просто — відвідувачі самі себе смішать: спочатку ви смієтеся з інших, а потім самі лізете в трубу, й тоді вже інші сміються з вас.

Сказавши це, Карасик пішов до труби. Незважаючи на свою мішкувату постать, він досить спритно подолав увесь шлях і впав лише за два кроки від виходу з труби, що, одначе, також розвеселило глядачів. Потім настала черга Кнопочки. Всі сподівалися, що вона теж упаде, і вже зібралися як слід посміятись, але Кнопочка так спритно перебирала ногами, що навіть не спіткнулася ні разу.

Опинившись у Веселому містечку, наші мандрівники пішли по алеї і скоро зупинилися на майданчику, посередині якого було встановлене велике дерев'яне коло. Це коло звалося чортовим колесом. Охочі сідали на нього. Після чого коло швидко крутилось, і центробіжна сила відкидала їх убоки.

Покрутившись на чортовому колесі й скотившись на землю клубком, наші мандрівники пішли далі й зупинилися перед чарівним дзеркалом. Це дзеркало не плескате, а криве, причому воно весь час вигиналося, від чого голова в коротульки, котрий дивився в нього, витягувалася вздовж, неначе гороховий стручок, а ноги робилися короткими, як у гусеняти; потім навпаки: ноги видовжувалися, як макарони, а голова ставала плескатою, як млинець. Услід за цим видовжувався ніс, а обличчя перекошувалося набік; нарешті обличчя взагалі ставало ні на що не схожим.

На всі ці перетворення неможливо було дивитися без сміху, — та оскільки від сміху дуже розвивається апетит, то наші мандрівники пішли обідати в їдальню, а після обіду каталися на роликових атомних автостільчиках і на кулькових ковзанах-самоїздах.

Атомний автостільчик був схожий на звичайний стільчик або крісельце з підставкою для ніг, тільки замість ніжок у нього були м'які гумові ролики. Внизу, під сидінням, був невеликий атомний двигун, який рухав стільчика.

Для того, щоб їздити на автостільчику, не потрібно було навіть учитися правити ним. Досить було сісти на нього, сказати: «Вперед!», і стільчик сам їхав уперед. Варто сказати: «Швидше!» або «Повільніше!» — і стільчик одразу ж починав рухатися швидше або уповільнював хід. При словах «праворуч» або «ліворуч» стільчик повертав у той чи інший бік. Якщо ж сказати: «Стоп!» — стільчик одразу зупинявся.

Усі ці слова можна було вимовляти не голосно, а пошепки, й навіть зовсім не вимовляти, а думати про себе.

Кнопочка й Пістрявенький зацікавилися, чому так виходить. Карасик розповів, що внизу стільчиків є підставка, яка вловлює електричні сигнали від ніг коротульки, котрий сидить на стільчику, й передає ці сигнали в спеціальний електричний пристрій, що запускає в хід двигуна, регулює швидкість, умикає механізм правого чи лівого повороту.

— Які ж можуть бути сигнали від моїх ніг? — з подивом запитав Пістрявенький. — Від моїх ніг не йдуть ніякі сигнали.

— Ви цього просто не помічаєте, — відповів Карасик, — тому що сигнали ці дуже слабенькі, але вони все-таки є. Варто вам подумати, тобто подумки сказати слово «вперед», як одразу ж від вашого мозку по нервах пробіжить нервовий електричний імпульс, ніби даючи розпорядження ногам іти вперед або назад, повертати праворуч або ліворуч чи зупинятися на місці. Отакі електричні імпульси і вловлюють електронним пристроєм.

Пістрявенький став кататися на автостільчику й з цікавістю спостерігав, як стільчик слухається його думок. Потім сказав:

— Що ж, по-моєму, такий стільчик навіть кращий, ніж Незнайкова чарівна паличка! Тут досить тільки подумати: хочу праворуч або ліворуч, і