Читати книгу - "Ангел пригляду"

темні з прихованим докором одночасно поглянули на Суботу. Той посміхнувся, вишкіривши зуби. Він, Субота, свою справу зробив, і не треба, хлопці, пащі роззявляти після бійки. Геніус теж подивився в його бік — пильно, недобре.

— Юрію Олексійовичу, вам ще щось наснилося?

— Ні, нічого такого, — нахабно збрехав той, навіть усмішку з обличчя не прибрав. Нехай думають що хочуть. Набридли зі своїми зоопарками та обідами, судами і юрбою сильних світу цього.

Утім, князь продовжував дивитися з підозрою. Але зловити на брехні, звісно, не міг, мусив зображувати повну довіру.

— Отже, панотець Михайло і його супутники прийшли до Чилініна, і сон закінчився?

— Ні, не прийшли, — відповів Субота. — Тільки збиралися.

— І?!

— І тут сон закінчився…

Навіть тупуваті темні відчули, що він глузує, закрутили тугими шиями. Князь нахмурився, зламав чорну брову.

— Кепсько, Юрію Олексійовичу! Не за те ми вам платимо, щоб ви морочили нам голову.

— А мені голову морочити можна?

— Ви про що?

— Досить мене використовувати наосліп, — спохмурнів Субота. — Хто такий панотець Михайло і чому мені сняться оці безглузді сни?

— А це вам знати не обов’язково, — голос Геніуса звучав сухо. — Ми платимо, а ви робіть свою роботу якісно і в строк.

— То вас моя робота не влаштовує? Чудово! Мені й самому все це вже не подобається. Давайте розірвемо контракт і мирно розійдемося. Я навіть готовий повернути аванс…

Ну, про аванс Субота, звичайно, загнув, — де це бачено, щоб аванси повертали? Та й не вірив він, що Геніус зажадає гроші назад: йому ці гроші — крапля в морі. А зажадає — прошу дуже. І досить — аж надто багато накопичилось у Суботи претензій.

Яких, запитаєте? Насправді різних. Ну ось наприклад… Князь пообіцяв опублікувати книжку і навіть сплатити гонорар. Але давно вже зрозуміло, що ніяка книжка їм не потрібна, а самі лише сни — і то не всякі, а лише ті, що про архангела, або, точніше, про божевільного попа, який косить під архангела.

Знову ж таки — це ганебне судилище, чиста фікція. Паскуду радіоведучого виправдали, а медика засудили… І не за його свинство, а за те, що образив шановних гостей. І це притому, що саме цих шановних гостей можна не те що у в’язницю, а просто на гільйотину відправляти без усякого слідства…

А про закривавленого депутата і публіку зі сценарного відділу та відділу реалізації можна навіть не згадувати. Одні пройдисвіти, які, бачте, вигадують цей світ, а інші безпосередньо його втілюють. А як саме втілюють — ми вже бачили.

Але найгірше було те, що вийшло в них із Діаною — потім, після суду. Як вони опинились у спальні, чому вона, оголена і спокуслива, лежала поруч? Було боляче й солодко, але коли все скінчилося, душа його сповнилась гіркотою, немов жовч раптово розлилася. Якась сила тягла його до неї, нестримно вабила, але це не було ані коханням, ані навіть хіттю. Щось темне, небезпечне, невиправне… А зараз вона крадькома кидає на нього такі погляди, немов і справді закохана. Що вони з ним, Суботою, зробили, що ще зроблять? Ні, пора все це припинити, за будь-яку ціну…

Усі ці почуття, мабуть, виразно відбилися на його обличчі. І хіліарх легко їх прочитав.

— Дорогий Юрію Олексійовичу… — вкрадливо почав він.

Десь засурмив слон, зашурхотіли у високій траві невидимі істоти. Хіліарх на мить спинився, кривлячись, але все-таки продовжував:

— …Вас ніхто ні до чого не змушував. Ви самі свою долю обрали.

Від такого нахабства Субота позбувся дару мови. Подивився на хіліарха, потім перевів погляд на Діану. Та відвела очі.

— Я обрав? — повторив він, скипаючи. — Ні чорта я не обирав, мене обдурили, підставили як…

— Як останнього лоха? — підказав князь.

І скрушно кивнув.

У Суботи на язиці крутилося кілька міцних слів, але князь, попереджуючи, скинув руку.

— Не заперечую, іноді ми теж лукавимо, — промовив він, — але хто ж не лукавить? Ви ж знали, що ніяка книжка не коштує таких грошей. Не буває таких гонорарів… І все ж погодилися. То хто тут лукавив: ми чи ви із самим собою?

На хвилину запала важка пауза.

— Я хочу знати, що тут відбувається, — похмуро сказав Субота. — Я, зрештою, маю право.

— Звичайно, маєте, — знову закивав хіліарх. — Ви маєте право знати, а ми не маємо права про це казати. Можу повідомити лише одне: вам дано…

Тут він замовк, підшукуючи слово, скривився, але все-таки закінчив:

— Ну, скажімо, дар згори. Ви здатні бачити… деякі факти, пов’язані з особами, які нас цікавлять…

— Геніусе! — Діана застережливо підняла руку. Князь люто озирнувся, мало ікла не вишкірив.

— Усі геть! — гаркнув він. — Усі, крім Суботи. Він слушно каже: нам час серйозно поговорити.

Від звуків цього голосу позадкували всі: і темні, і безстрашна Діана.

— Але Дій… — почала була вона.

— Про нього я все сказав минулого разу, — князь явно уникав дивитися на неї.— І не зви його Дієм. Він не Дій, а Діт, і годі про це.

Діана спохмурніла, глянула спідлоба, але заперечити не наважилася. Вона обернулась і пішла геть райським садом. За нею з явним полегшенням затрюхикали темні.

— Знайдіть мені Чилініна! — гукнув навздогін князь. — І раніше, ніж до нього дістанеться Михаїл.

Ще через кілька секунд усі троє зникли серед буйної зелені, немов їх і не було. Князь знову глянув на Суботу, і знову, як у перший день їхнього знайомства, у його очах промайнув добре приховуваний біль.

— Скажіть, Юрію Олексійовичу, тільки одну річ: було у вас щось із Діаною?

Чого завгодно чекав Субота, але тільки не такої відвертості. Він зашарівся, потім зблід і нарешті розсердився. Запитав:

— А вам що до цього?

Князь відвів очі, скривив губи.

— Спокусила все-таки…

Субота розлютився.

— Що це за дурня: спокусила — не спокусила? Ми що, в дитячому садку? Я доросла людина, вона теж. Мені й вирішувати.

— У тому й річ, що не вам, — князь хмурився, грав жовнами. — Ви просто не розумієте, з ким зв’язалися. Вона оволоділа вами. Опанувала і підпорядкувала собі.

Субота знову розсердився. Що за маячня: опанувала, підпорядкувала… Може, хіліарх сам око на неї поклав?

— Діана — зовсім не те, чим вона вам здаєтьcя. — Хіліарх знизив голос. — Вона — змій.

Субота заморгав, гмикнув, навіть розвеселився.

— Який ще змій? Зелений чи що?

— Даремно смієтесь, — князь не усміхався, обличчя його судомило. — Про дерево пізнання добра і зла — пам’ятаєте? Хто спокусив Єву?

— Ну то й що? — Субота дивувався.

— Насправді змій спокусив не Єву, а Адама, — ще тихіше промовив Геніус, стріляючи очима на всі