Читати книгу - "Дикі білі коні (скорочений варіант)"

лякаючись пошестей, що підстерігали рать край кожного скаламученого й, певно, начаклованого водоймища.

Паші, як і дотепер, не було, харчів для народу — ще менше, й кожна сотня раті чергувалася: доки половина рушала в ліс рубати листя для коней, друга тинялась нескінченним степом у пошуках їжі, аби нагодувати й себе, й того товариша, що пішов у геть обшмуляний та до товстого гілля обчухраний ліс.

Серед незліченної раті почалися крадіжки й навіть убивства. Гаубарува оповідав, ніби п'ятеро щитоносців-мідян спробували опівночі вкрасти худезне, як мирша, теля в обозику третьої тисячі полку безсмертних. Піднявся ґвалт, мідяни дістали акинаки, перерізали двадесятьох і втекли з телям, але безсмертні подалися слідом, наздогнали злодіїв аж коло їхніх багать і порубали доброї півсотні мідійських можів.

Таке повторювалося щоночі, й Дар'яваушеві од холодних острахів млоїлося серце, та він не міг отак, з доброго дива, повернути рать назад, навіть не здогнавши ворога. Вертання б означало поразку й ганьбу. Якщо досі й траплялося, що перси зазнавали невдачі, то се були витяги окремих сатрапів чи воєвод. У Скіфії ж опинилася вся перська рать, та й не тільки власне перська, а й раті всіх підкорених земель і племен, а вів їх не сатрап і не воєвода, а шахиншах, обранець Ахурамазди та його сонцеокого сина Мітри.

Та не лише від вивідок Гаубаруви хололо міжнє серце Дар'явауша. Потаємне «око цареве», євнух над євнухами Мітробатеш кожного вечора ставав навколішки в головах царевого ложа й довго, часом годинами вишіптував Дар'яваушеві те, що доносили всевидющі та всечуючі женоподібні можі. Й коли вранці приходив Гаубарува, Дар'явауша аж тіпало ляснути в долоні, гукнути євнуха й гаркнути:

— А скажи-но, Око цареве, про що се вчора гомонів із тобою Багабухша?

Але Дар'явауш удавав, ніби уважно слухає сивобородого старця, який, по суті, не відав і сотої частки того, що знав його таємний суперник.

Цар сидів у наметі, нікого не впускаючи до себе, аж поки гомін у неосяжному стані влігся й ущух, годі відхилив завісу й сперсь на кедровий одвірок намету.

Стояло на тій порі, коли вітер з-од води перестає віяти, а той, що з суходолу стомлений сонцем і пожежами, ледве тепер прокидається, й хоч царський намет було розіп'ято біля річки, сухий чад зі спаленого степу вже несло й сюди. Від нього в Дар'явуаша не переставала боліти голова, й один маг через день пускав йому кров з лівого чи з правого вуха, другий випоював запареним на священній воді з Хоаспа чорним бологом, а молитви читав перед сном старший над магами мабед-мабеді, починаючи від створення світу, народження кумирів, боротьби Ахурамазди з кревним братом, володарем ночі й зла Анкра-Майнью й кінчаючи закликом: «Один Ахурамазда благий на небі, один пророк його й один слуга його земний; так сказав Заратуштра, й хай буде до скону світу, як він сказав!»

Уранці голову попускало, та навряд чи до сього призводила молитва. Всі маги в державі царя царів були мідяни, й хоч так велося споконвіку, та се не могло не дратувати володаря.

Дар'явауш без цікавості вдивлявсь у темряву протилежного берега. Десь там, за обширом сієї води, починався край світу, межа, яку ще ніхто смертний не переступав. І хоч цареві царів не личило почуватися смертним, бо він на землі один, але його подуми блукали по сей бік великої річки. Щонайбільше на день дороги вгору чаїлося невловне перелякане збіговисько, яке не здатне було впиратися йому й захищати свою землю, проте, перейнявшись пихою злих дайвів Анкра-Майнью, й досі не хотіло визнати царя всіх земель і своїм зверхником.

Се вже переступало межі дозволеного, й Дар'явауш не міг так ото подарувати скіфам порушення віками всталених звичаїв раті та миру. Або він їх наздожене й тоді вже з чистою совістю зватиметься володарем усього живого на землі, або ж світ западеться, й що досі було чорним, стане білим, вода в річках побіжить угору, а дітей народжуватимуть чоловіки. Оскільки ж такого ніколи не бувало й не могло бути, то він наздожене скіфів і кине їх собі під ноги, як се робив безліч разів з іншими народами, — кине, хоч би чого се коштувало, навіть половини сієї голодної обдертої раті.

Мабед-мабеді щойно відспівав свої молитви, освячені вічним вогнем Ахурамазди й Дар'явауш мав би вже давно відійти до сну, та йому не лягалося. Жодна з-поміж двадесятьох наліжниць у дальніх покоях намету не могла ні втішити його, ні прогнати з-під серця той холодок, що дедалі частіше стискав Дар'яваушеві груди. Цар царів хотів порівняти з чимось осей свій настрій і свій стан, і виходило, ніби вві сні: втікаєш од якогось перевтіленого в людину чи звірюку дайва, а ноги ослабли й не коряться тобі, хочеш гукнути на підмогу, та й голос пропав, і тоді серце починає холонути й холонути, й довго не відігрівається, навіть по тому, як прокинешся, бо довкола тиша, нікчеми з безсмертних сотень нишкнуть десь у пітьмі, навіть виморена любощами наліжниця спить під боком, наче забита, й нема кому глянути на царя й сяйнути на нього живим вогнем очей.

Дар'явауш узявсь обома руками за верхній одвірок намету й повис на ньому, відчувши лоскітливу млість у всьому тілі. Се на мить утішило його, й він поляском рук вивів із небуття євнуха.

— Сару!

Мітробатеш не зник, як щоразу після такої повелі, а на мить затримався під ширмою середніх дверей.

— Ну? Щось хочеш повідати? — спитав шахиншах. — Пізніше!

— Парміс… — ледве чутним шепотом озвався євнух.

— Котра Парміс? — настовбурчився цар.

— Жона, жона твоя, донька Бардьї, онука Каруша. Вона рече, ніби коли візьмеш її сьогодні до себе, то народить тобі сина, великий і мудрий…

Дар'явауша розважило євнухове лебедіння, й він зверхньо посміхнувся:

— Чого мене повчаєш, як робити синів? Я се добре відаю, а ти не відаєш, бо ти — євнух!

— Сон, сон бачила цариця Парміс, — упертіше, ніж належало й дозволялося, шепотів Мітробатеш, і тут слід було шукати глибшої причини.

Дар'явауш приступив до євнуха й лапнув зам'який живіт, немов калитка, яку дала євнухові