Читати книгу - "Марія Стюарт"

його брат серед придворних королеви, і на цьому увесь той трагічний епізод має бути забутим і забуто.

Тепер, після всіх небезпек і хвилювань, Марія Стюарт має виконати ще одне завдання, щоб зміцнити своє становище, яке дуже похитнулося: успішно привести на світ здорового спадкоємця трону. Тільки як мати короля вона стане недоторканна, а не як дружина такої нікчемної королівської ляльки. Неспокійно чекає вона своєї важкої години. Дивовижна по­хмурість і бездіяльність опанували її в останні тижні. Може, смерть Ріцціо ще гнітить їй душу? Може, з загостреною прозірливістю вона відчуває, як підступає лихо? В усякому разі Марія Стюарт складає заповіт, у якому лишає Дарнлі перстень, який він, беручи шлюб, одягнув їй на палець, але не забула й Джузеппе Ріцціо, брата вбитого, Босвелла й чотирьох Мері; ця загалом безтурботна і смілива жінка вперше боїться смерті або небезпеки. Вона покидає Голіруд, що, як довела трагічна ніч, був не дуже безпечний, і подається в незручний, але гордо піднесений і неприступний Единбурзький замок, щоб там народити майбутнього наступника шотландської корони і англійської навіть ціною власного життя.

Уранці 9 червня гармати замку сповістили місту радісну новину. Народився син, Стюарт, король Шотландії; невдовзі скінчиться небезпечне жіноче панування. Найтужливіша мрія матері і бажання країни мати спадкоємця Стюартів чоловічої статі справдилися напрочуд успішно. Але, тільки-но давши життя дитині, Марія Стюарт відчуває обов’язок подбати про її честь. Певне, вона вже достеменно знала, що отруйні чутки, які змовники капали Дарнлі у вуха, та підозри, ніби вона чинила перелюб із Ріцціо, давно вже просочилися крізь мури замку. Вона знає, з якою радістю в Лондоні схопляться за кожен привід, який дасть змогу заперечити законне походження цього нащадка, а згодом, можливо, і його право наступності на троні, і тому прагне завчасно й перед усім світом розтоптати зухвалу брехню раз і назавжди. Марія Стюарт запрошує Дарнлі до дитячої кімнати, показує йому перед усіма, хто зібрався, дитину й каже: «Господь подарував тобі і мені сина, що народився не від кого іншого, як від тебе».

Дарнлі збентежився: адже саме він своїми балакучими ревнощами посприяв поширенню чутки про перелюб. Що відповісти йому на таку врочисту заяву? Щоб приховати збентеженість, нахиляється над дитиною й цілує її.

Але Марія Стюарт бере дитину на руки і ще раз повторює вголос: «Я свідчу перед Богом, наче стою тут на Останньому суді, що це твій син, а не син когось іншого, і бажаю, щоб усі тут присутні жінки та чоловіки були свідками, що він такий схожий на тебе твій рідний син, що я майже боюся, що коли-небудь згодом це може стати лихом для нього».

Це велика присяга, а водночас дивне побоювання: навіть такої врочистої миті ображена жінка не здатна приховати своєї недовіри до Дарнлі. Навіть тепер вона не може забути, як глибоко розчарував і скривдив її цей чоловік. Після цих сповнених натяків слів Марія Стюарт простягає дитину одному з лордів, серу Вільяму Стендону:

— Ось син, від якого я сподіваюся, що він перший об’єд­нає обидва королівства Шотландії і Англії.

Трохи здивувавшись, Стендон запитав:

— Мадам, а чому ж він? Чому він має випередити Вашу Величність і свого батька?

Марія Стюарт знову з докором відповіла:

— Бо його батько зруйнував наш союз.

Дарнлі, присоромлений перед усіма, спробував заспокоїти схвильовану жінку. Стривожившись, запитав її:

— А хіба це не суперечить твоїй обіцянці все простити і забути?

— Я все прощу, — відповіла королева, — але ніколи не забуду. Якби Фодонсайд тоді вистрелив, що сталося б із ним та зі мною? Господь тільки знає, що вони потім зробили б із тобою.

— Мадам, — нагадує тепер Дарнлі, — це все вже давно минуло.

— Гаразд, не говорімо про це, — мовила королева, і на цьому скінчилася та блискавична розмова, що провіщала наближення небезпечної бурі. Марія Стюарт сказала собі тієї тяжкої години тільки половину правди, повідомивши, що не забуде, але пробачить, бо в цьому замку й країні вже не буде миру, поки не помстяться кров’ю за кров, не відплатять насильством за насильство.

Тільки-но сталися пологи, тільки-но народилася дитина, о дванадцятій годині пополудні сер Джеймс Мелвілл, завжди найнадійніший посланець Марії Стюарт, скочив у сідло. Ввечері він уже промчав Шотландію аж до кордону, вночі спочи­ває в Бервіку, наступного ранку чвалує далі. Ввечері 12 черв­ня — чудове спортивне досягнення — він заїхав на запінено­му коні в Лондон. Там він дізнається, що Єлизавета влаштувала бал у своєму замку в Ґринвічі, тому, незважаючи на всю втому, знову сідає на вже іншого коня і — вперед, щоб донести звістку ще цього вечора!

Єлизавета й сама танцювала на тому святковому балі, після тривалої й небезпечної для життя хвороби вона знову радіє поверненій силі. Весела, жвава, нарум’янена й напудрена, у схожій на дзвін широкій і помпезній сукні, вона стоїть, мов величезний екзотичний тюльпан, у колі своїх вірних кавалерів. Аж тут до неї похапцем пробирається крізь ряди танцювальників Сесіл, її держсекретар, у супроводі Джеймса Мелвілла. Підходить до королеви й шепоче їй на вухо, що Марія Стюарт народила сина, спадкоємця.

Єлизавета як керівниця держави загалом мала дипломатичну вдачу, майстерно вміла панувати над собою і була вкрай вправна в мистецтві приховувати свої справжні почуття. Але ця звістка уразила в ній жінку, проткнула в ній все людське, мов кинджал. Як жінка Єлизавета переживає надто гострі почуття, щоб завжди бути господинею своїх бунтівливих нервів. Несподіванка мала такий стихійний характер, що гнівні очі Єлизавети та її зціплені вуста забули брехати. На мить її обличчя скам’яніло, крові мов не стало під рум’янами, судомно стиснулася рука. Єлизавета одразу наказала музиці замовкнути, нараз зупинився танок, королева мерщій покидає святкову залу, відчувши, що вже не здатна опанувати свої нерви. Натомість у спальному покої, серед схвильованих придворних дам і служниць, втрачає свій суворий