Читати книгу - "Гордівниця Злата"

була, як і палац, така ж невиразна, ніжна та чарівна.

— Яка чудова мелодія! Що це за інструмент?

— Еолова арфа, — пояснив Зефір.

— Я й не знала, що в сім нот можна вкласти усе, що є на серці. Мабуть, на ній грає видатний музикант.

— Можливо, — ухильно промурмотів вітерець.

Кручені сходи вели нагору. Злата спурхнула сходинками й опинилася на плоскому даху замку. По краях його обмежувала різьблена балюстрада. Підбігши до поруччя, дівчина глянула вниз і завмерла. Там, біля підніжжя палацу, лежав квітучий сад, який сягав терасами вдалечінь. Він нагадував спинені каскади водоспаду, а за ним, куди сягало око, тягся безмежний блакитний простір.

Тут мелодію було чути чіткіше. Протяжні звуки були майже відчутними. Примарний замок і реальна музика злилися в єдине, так що не можна було відрізнити, де закінчується реальність і починається видіння.

Посередині даху стояла альтанка. Кришталевий купол спирався на високі колони, обвиті дивовижними біло-блакитними квітами. Музика лилася саме звідти. Злата, як метелик, підлетіла до альтанки і, опинившись під покровом напівпрозорого купола, побачила позолочену арфу. Струни її здригалися, народжуючи ніжну мелодію, але альтанка була порожньою.

— Виходить, арфа грає сама? — здивувалася Злата.

— Звичайно ж ні. Ти забула про мене, — потарбавши її за фату, ображено відмовив Зефір.

— Вибач, просто я не звикла до невидимих співрозмовників, — посміхнулася дівчина.

— Не все те існує, що видиме, — капризно промовив вітерець і замовк.

Музика стихла. Запанувала гнітюча тиша: ні шелесту, ні шереху, ні шепоту. Злата відчула себе загубленою й самотньою. Сонце над садом затьмарилося, і на нього насунулась сумна сива хмара.

— Я не хотіла тебе образити. Ну будь ласка, не дуйся на мене, — заблагала Злата, у надії, що Зефір почує її.

— Дутися? — просто в неї над вухом пролунав пустотливий сміх, і струни арфи здригнулися. — Хіба ти не знаєш, що вітер не може дутися. Він може тільки дути. Ось так.

Порив вітру здійняв мереживну спідницю вінчальної сукні. Злата зойкнула й руками притримала легку тканину.

— Що ти робиш? Як тобі не соромно? — жартома покартала вона пустуна.

— Мені зовсім не соромно, — засміявся вітер.

Сонце знову сяяло над чарівним садом, і на душі в дівчини було легко й спокійно.

— Зефіре, скажи, чому я сміюся, коли повинна сумувати? Чому безтурботна, немов метелик, коли розум торочить, що зі мною скоїлося лихо?

— У надхмарному замку не буває ні скривджених, ні нещасних.

— Чому?

— Тому, що сама думка про хазяйку надхмарного замку змушує тремтіти серця й робить людей щасливими.

— Хто ж вона? — поцікавилася Злата.

— Відгадай. У НІЙ зібране все бажане. Без НЕЇ життя стає порожнім і нікчемним.

— Це любов, — не замислюючись, випалила Злата.

— Ти не дослухала загадку до кінця, — м’яко прошелестів Зефір. — Кожний прагне до НЕЇ, але ледь дійде до мети, як ВОНА змінює свій вигляд, і людина знову опиняється на початку шляху.

— Не знаю. Відкрий мені відповідь, — попросила Злата.

— Вмощуйся зручніше й слухай легенду про надхмарний замок.

Розділ 9
Еолова арфа

Біля Еолової арфи стояла зручна кушетка, обтягнута набивним білим шовком. Злата підлетіла до неї, але, торкнувшись рукою підлокітника, відчула, що, як і все інше в замку, кушетка — не більше ніж мара.

— Що ж ти не сідаєш? Чи не смієш сидіти в моїй присутності? — жартував з дівчини Зефір.

— Ти смієшся наді мною! Може, я і вітряна, але не настільки, щоб сидіти на порожньому місці, — жартома образилася Злата.

— А ти спробуй, — наполягав вітерець.

Злата не без побоювання присіла на краєчок кушетки, потім посунулася глибше. Дивлячись збоку, можна було подумати, що вона зручно розташувалася на сидінні, але насправді Злата відчувала, що висіть у повітрі.

— Дивись-но, я не провалююся! — здивовано вигукнула вона, бовтаючи ногами.

— Що ж у цьому дивного? Я взагалі не розумію, як можна провалитися, — вітерець ласкаво торкнувся золотих кучерів дівчини.

— Ти обіцяв розповісти мені легенду про замок і його хазяйку, — нагадала Злата.

Зефір торкнувся струн арфи й під протяжні звуки музики почав свою розповідь:

— Це сталося за прадавніх часів, коли цілковито панували язичницькі боги. Їхній світ був таким само реальним, як і світ людей, але людям доводилося працювати, щоб добути собі їжу й дах, а боги вміли творити дива, тому жили у веселощах і розкоші.