Читати книгу - "Ніжно відданий Декстер"

прилипнемо до нього і будемо дивитися, що станеться.

— Дуже добре, приголомшлива ідея... але що, на нашу думку, має статися?

— Поняття не маю, Декстер! — зірвалася Деб. — Нам відомо, що цей хлопець рано чи пізно стане цілю. Тепер він теж знає про це. Може, перед тим як змитися остаточно, він перевіряє, чи немає за ним стеження. Чорт! — вигукнула вона і ривком об'їхала стару вантажівку без бортів, що була заставлена клітками повними курей. Вантажівка тягнулася зі швидкістю тридцять п'ять миль на годину, а на клітках, тримаючись за капелюхи і за вантаж, сиділо три людини. Дебора включила сирену. Однак, її рев не справив на вантажівку враження. А хлопці на клітках навіть не мигнули.

— У будь-якому випадку, — продовжила вона, відновивши рух по прямій і надавив на педаль газу. — Доукс хоче, щоб ми прикривали його з боку Маямі. Оскар не дуже винахідливий. Ми будемо рухатися паралельно йому по протилежному березі Біскейн.

У цьому був сенс; поки Оскар знаходився в Маямі Біч — він не міг сховатися в якомусь іншому напрямі. Якщо він вирішить проскочити по дамбі або рушить на північ до дальнього краю Холовер Парку, щоб перетнути затоку, ми його обов'язково перехопимо. Якщо у нього не було вертольоту, який він десь приховав поблизу, то ми загнали його в кут. Я довірив Деборі вести машину, і вона помчала на північ, нікого при цьому не вбивши.

Біля аеропорту ми звернули на схід по 836 Хайвей. Рух тут був густішим, і Дебора, зосередившись на водінні, постійно кидала автомобіль то вправо, то вліво. Я тримав свої думки при собі, а вона демонструвала результати багаторічної практики їзди в Маямі, трохи виграючи в гру, схожу на швидкісні гонки без правил. Ми дісталися до перехрестя з федеральною дорогою Ай-95 і навіть не покалічились, а потім вже з неї з'їхали на бульвар Біскейн. Я набрав повні груди повітря і дуже обережно видихнув, коли Дебора, влившись у міський вуличний рух, знизила швидкість до нормальної.

В радіоприймачі почулось клацання і пролунав голос Доукса:

— Морган, яке положення?

Дебора взяла рацію:

— Біскейн на рівні дамби МакАртура.

Пішла коротка пауза, а потім Доукс вимовив:

— Він звернув до розвідного моста на Венеціанській дамбі. Прикрий зі свого боку.

— Вас зрозуміла.

І не витримавши, я сказав:

— Я відчуваю себе такою офіційною особою, коли ти так говориш.

— Що це означає?

— Та в принципі нічого.

Вона подивилася на мене, — суворий погляд копа, — хоча її обличчя було ще таким юним, і мені раптом здалося, що ми знову стали дітьми, які сиділи в патрульній машині Гаррі і гралися в поліцейських і грабіжників. Різниця полягала в тому, що зараз я виступав у ролі хорошого хлопця, що, зізнаюся, виводило мене з рівноваги.

— Це не гра, Декстер, — сказала Дебора, звісно ж, згадавши про ті ж спогади. — На кону життя Кайла, — і її обличчя знову набуло властивому йому виразу великої глибоководної риби. — Я розумію, ти швидше за все вважаєш це нісенітницею, але Кайл мені небайдужий. Він робить мене такою... Чорт! Ти ось-ось одружишся, але як і раніше ні чорта не здатний усвідомити.

Ми під'їхали до світлофора на Пн-Сх. П'ятнадцятій Стріт і Дебра повернула праворуч. Тепер зліва від нас перебувало те, що залишилося від торгівельного центру «Омні», а попереду маячила Венеціанська дамба.

— У мене погано з емоціями, Деб, — сказав я. — А щодо одруження я, чесно кажучи, не знаю. Проте мені не подобається бачити тебе нещасною.

Дебора загальмувала поруч зі старим будинком «Геральд» навпроти стоянки маломірних суден і розвернула автомобіль так, щоб ми могли бачити дамбу. Сестра трохи помовчала, важко зітхнула і промовила:

— Вибач мені.

Це застало мене зненацька, адже я сам готувався вимовити щось подібне, хоча б заради того, аби змастити колеса нашого спілкування. Гадаю, я міг би огорнути фразу в більш елегантну словесну форму, не давши їй втратити того ж сенсу.

— За що?

— Я не хочу... Я знаю, що ти інакший, Дексе. Я з усіх сил намагаюся до цього звикнути. Але ти все рівно мій брат.

— Через усиновлення.

— Ти прекрасно знаєш, що все це собаче лайно. Ти — мій брат. І я усвідомлюю, що зараз ти тут тільки заради мене.

— Взагалі-то, я сподівався, що мені перепаде сказати по рації «Вас зрозумів».

Деб чмихнула.

— Гаразд, будь дупою. Але тим не менш спасибі.

— Будь ласка.

Дебора взяла рацію:

— Доукс, чим він займається?

Після короткої паузи, сержант відповів:

— Схоже, говорить по мобільному.

Дебора дещо насупилась і поглянула на мене:

— Якщо він у бігах, то з ким він може теревенити по мобільному?

Я знизав плечима.

— Може організовує собі виїзд з країни. Або...

Я замовк. Думка була настільки дурною, що їй варто було автоматично покинути мою голову, проте замість цього вона почала стрибати по сірій речовині, розмахуючи червоним прапорцем.

— Що? — почала вимагати Дебра.

Я похитав головою.

— Ні, це неможливо. Якийсь ідіотизм. Просто одна дика думка, яка не хоче зникнути.

— Ну добре. Наскільки дика?

— А що, якщо... Я ж кажу, дурість.

— Ще дурніші топтатися навколо так близько! — випалила вона. — Викладай, яка думка?

— А якщо Оскар дзвонить нашому доброму доктору і намагається з ним сторгуватися? — розповів я. І таки був правий: це був ідіотизм.

Дебра фиркнула.

— Сторгуватися чим?

— Ну, Доукс казав, що у нього із собою була дорожня сумка. Тож, у нього можуть бути гроші, облігації на пред'явника або колекція рідкісних марок. Не знаю. Але у хлопця може бути і щось більш цінне для нашого друга-хірурга.

— Наприклад?

— Не виключено, що він знає, де ховаються інші члени старої команди.

— От лайно! Видати всіх в обмін на власне життя? — Дебора у роздумах пожувала губу. — Якось притягнуто за вуха.

— Притягнутість за вуха — крок вперед у порівнянні з дурістю.

— Для цього Оскару треба було знати, як вступити в контакт з доктором Данко.

— Один шпигун завжди знайде спосіб дістатися до іншого. Є списки, бази даних і перехресні контакти, сама знаєш. Ти що не дивилася «Ідентифікацію Борна»?

— Так, бачила, але ми не знаємо, чи дивився фільм Оскар.

— Просто кажу, що це можливо.

—