Читати книгу - "Чому я не втомлююся жити"

Прости мене, чуєш, прости свою дурну мамочку, — прошепотіла Домініка, притискаючи його до грудей. — Я била тебе — по цих маленьких беззахисних губках, по цьому носику. Я сволоч, я погана.

Торвіг, випнувши груди і животик, витягнув солодко ніжки, посміхався. Він переміг її — не зробивши для цього абсолютно нічого. Хоча ні — його обурений крик, його агресивність налякали її, і вона не любила його цілих десять хвилин. Цілих десять хвилин вона була вільна від нього, від любові до нього: він, побитий, кричав у порожній квартирі, а вона задихалась від радості на кухні. Радість своєї свободи — душила її. Але тепер вона знає, що вона вільна — в принципі: якщо захоче — вона може стати вільною. Якщо вона захоче — вона може робити з Торвігом все, що завгодно: навіть викинути у сміттєпровід. Якщо захоче.

Раптом вона зрозуміла, що думки її жахливі: десь вона читала про жінку, яка викинула свою однорічну дитину у сміттєпровід. Щось сталося в мозку цієї жінки, гальма якісь не спрацювали — і вона підтвердила дією те, про що думала.

— А я не підтверджу. У мене достатньо розуму.

Домініка сказала це і встала, Торвіг на руках. Постояла секунду і пішла до дверей, клацнула замком. Сміттєпровід був за рогом стінки, і вона пройшла ці метри, добре усвідомлюючи, що вона робить і навіщо йде. Ні, вона не збиралася викидати Торвіга — що за нісенітниця? Вона поки що нормальна. Але так, лише трішки наблизити його до чорної діри, потримати над смертю, побувати зовсім близько від свого божевілля.

Домініка відкрила важкі дверцята сміттєпроводу і наполовину засунула туди Торвіга. Той, як не дивно, мовчав і тільки сопів. Голова його зникла в темряві труби.

У цю мить Домініка ясно усвідомила, що в ній живе хтось: цей хтось був божевільним, він міг робити все, абсолютно все. І поки він живе у ній, поки вона відчуває його в собі — доти вона щаслива, вона вільна, її не вбили заборони, що накладаються іншими людьми. Вона чітко уявила, як вона розтискає пальці і Торвіг пролітає в трубі шість поверхів, глухо вдаряється об купу сміття. У смороді, без повітря, побитий, він незабаром помирає від жорстокої задухи. А вона? Що робить тоді вона? Світ тоді перетворюється для неї в інше, вже несхоже: більше немає для неї спокою. Вона кидає будинок, їде — на південь, до моря. І тієї ж ночі спить з першим-ліпшим, у його курортному номері. А потім? Потім далі — божевілля. Тільки безумством вона і зможе жити, дихати. Вона не дозволятиме своїй совісті виголошувати промови — у гіршому випадку, вона змушена буде сміятися над цими промовами, всією своєю поведінкою доводячи, що немає жодних заборон: все, абсолютно все людині можна. Тому що вона не раба, їй лише встигли вселити, що вона чиясь раба, слиз, одиниця побуту. Правильна істота.

Раптом нагорі щось грюкнуло. Якийсь голос. Шелесткий звук у трубі. Страх за Торвіга оволодів нею: на секунду їй здалося, як те важке, що було викинуто там, на цих поверхах, вже впало на маленьку голівку, розтрощило її. З великим страхом вона вихопила Торвіга зі сміттєпроводу, пристрасно бажаючи і водночас не бажаючи бачити личко: з жахом передчуваючи незворотне. Але Торвіг був цілий і неушкоджений, якийсь папірець прилип до його носика. Домініка зняла папірець — мокрий, кольоровий, що пах чужим життям. У цю секунду вона з особливою ясністю відчула, що десь є чуже, не її життя, а Торвіг — це її життя: і її образило, що чужий запах торкнувся личка її дитини, як ніби їй самій хтось плюнув в обличчя. І вона з огидою, двома пальцями, зняла бридкий, невідомого призначення папірець, кинула його просто на землю. І в цей час щось прошелестіло, прогуділо в трубі, щось жахливе промчало вниз, повз неї, повз її життя. Їй здалося, що це промчала, не зачепивши її цього разу, сама доля. І Домініка, притиснувши Торвіга, кинулася до дверей: радість, що у неї є ця квартира, що їй є, де сховатися від долі, від страшного, і ще — сльози каяття за те, що вона коїла з Торвігом, що вона могла скоїти. І вона ж знала, знала наперед, навіщо вона це робила — навіщо била його по губах, навіщо засовувала в сміттєпровід: їй треба було до кінця насолодитися бісом у собі, своєю ницістю — ні, своєю величчю, мабуть, незалежністю від усього. А потім, відчувши повноту захоплення і жаху, повноту боязні самої себе, страху своєї самотності у світі — кинутися у зворотний бік: до затишку, до любові, до добра. Тому що вона вже якось перестала відчувати принадність свого становища — те, до чого вона прагнула, коли домагалася цієї квартири, цієї дитини. А тепер все це спалахнуло в ній з новою силою — вона немов побувала там, звідки видно цей рай тепла, закритого простору, затишного маленького світу. У пеклі незахищеності перед життям, перед долею.

Зачинивши двері, вона стояла якийсь час, насолоджуючись теплом і знайомою обстановкою. Ваза з букетом із сухих трав розповідала їй тепер багато про що — стільки, скільки і минулого року, коли вона привезла ці сухі рослини із заміської поїздки. Потім пішло власне життя, і вона забула про вазу, кілька десятків разів на день вона проходила повз неї — і що? Вази, букета не існувало. Хоча ні: усе було на своїх місцях, світ говорив, як і колись, кожна річ не замовкала в своїй красі, просто вона сама вже не чула, не бачила. Вона відключилася від світу, що говорив, якісь думки володіли тоді нею, якісь щоденні справи. І вона так жила, ніби світ зник, вимкнувся. Іноді ловила себе на тому, що ось падає листочок за вікном і треба б відчути свою свободу, цю красу — але ні, нічого вона не відчуває: просто падає листочок, і вона знає, розуміє, що це красиво. Але сама вона — закручена життям, дріб’язкова, і нікуди їй від себе не подітися. Листок упав,