Читати книгу - "Вільний світ"

вервечкою поставали одна за одною. Їхні лискучі, ніби відполіровані боки заляпані багном. Бійці носять відрами воду з вуличного водогону і вже влаштували тут справжню лазню для своїх «коліс». Під ногами вже болото й брудні потічки розлилися всім цим чепурним доглянутим подвір’ям і потекли аж ген за ворота. «А наші ж піхотинці?… – раптом нагадую собі. – Хто їх коли возив? От Америка! Уміє воювати!»

Стою на ґанку й видивляюся в цьому пістрявому натовпі свого знайомця Івана (око знову й знову чіпляється за двох чорних хлопців, справжніх муринів. Чув, звісно, що такі десь є, але ще жодного разу не бачив. А Іван не лише розмовляє і російською, і німецькою, але тут він вочевидь за старшого (принаймні мені так здається).

– А мені ж куди? Теж до короварні з хазяями?

– А ты где раньше жил?

– Та тут, у будинку… в комірчині… там, біля кухні відразу!

– Там и оставайся! Ты был пленный! А мы тебя освободили! Стало быть, теперь отвечаем за тебя!

Ніхто не помічає «плєнного», ці мої визволителі не звертають жодної уваги на мою особу. Стрімко й невідворотно змінюється мій тутешній статус. Відчуваю це так виразно, ніби бачу збоку і себе, і цих хлопців на подвір’ї, які курять, хлюпають водою під ноги (якби не їхня англійська й нашивки на формі, то й не розрізнив би їх у натовпі – звичайні собі хлопці), ці машини з об’ємними багажниками, з яких дістають розкладачки в чохлах і скачані в рури тонкі матраци. Учора я був остарбайтером із німецьким паспортом, який прожив тут, у Німеччині, два роки, справно виконуючи все, що належить, що наказували. А сьогодні? Сьогодні я хто? Уже вільний? Чи ще раб? Прислужник оцих нових господарів? Хто я?

– Що ви тут? Нічого вам не треба більше? Може, принести?

– Та ні! Усе є. Зараз повечеряємо й спати ляжемо…

– Дивіться… Я вже теж спати піду…

– Чуєш, Єфреме! А що там, удома? Що вони там роблять?

– Та сидять на кухні…

– Пиво все вже випили?

– Мабуть… Я не дивився…

– У погріб лазили?

– Ага… Щось там тягали…

– Ох… А що? Хіба ж можна щось удіяти?

Механічно беру простягнуту мені кимось сигарету (хоч і не курю, так, лише балуюся з хлопцями вряди-годи) і так само механічно кажу «данке» (хоча, швидше за все, мене й не розуміють). Тоді мовчки припалюю від завбачливо простягнутої запальнички, яка більше скидається на іграшкову забавку, – такий собі мініатюрний пістолетик, що з нього місцями вже облупилася позлітка.

– Так що, війні кінець?

– I’ve got more! Take it if you like![9]

Американець простягує мені такий само розцяцькований, як і запальничка, портсигар, що в ньому рівними рядочками лежать білі циліндрики запашної трутизни.

– Та ні! Я ж не курю. Не розумієш? Ге? І не побалакаєш із тобою…

Мовчки куримо, стоїмо на ґанку, вдивляючись у захід, де гуркоче якась незнана техніка (але вочевидь не мала, якщо цей гук долинає аж сюди), де сонце розпеченим у якійсь (якій?) гігантській кузні калачиком хилиться і хилиться за край землі.

– О! Еле тебя нашёл! Хорошо, что сказал «возле кухни». Большой дом у этих немцев… Хоть и набилось нашего брата…

Іван – мій вранішній знайомець, той самий «русский американец» – умощується біля мого ліжка на стільчику. Я вже спав, але прокинувся від його голосу й сідаю, звісивши ноги.

– Утром уедем. Приказ поступил.

– А я?

– А ты пока тут будешь… Хозяева твои хоть хорошие? Не обижают? Ты только скажи…

– Ніхто мене тут нічим не образив за два роки…

– За нами придут другие, они уже вами распорядятся…

– Смішно так слова вимовляєш.

– А что ж ты хотел? Я родился уже в Америке. Вот, смотри.

Іван витягує звідкись із внутрішньої кишені великого гамана, – лискучого, ніби шкіряного, – відкриває його, а там замість грошей – сторінки, як у книжці, і на кожній приклеєна світлинка. Показує мені батьків, дружину Мері (справжню англійку), синочка, схожого на нього (достеменно видно, чийого батька син), невеличкий чепурний будиночок, навколо якого могутні стовбури екзотичних дерев.

– Что б тебе дать на память? Вернусь в Америку, земляков уже не увижу.

Він навіть думки не припускає, що його тут можуть… Навіть думки… Усміхається білозубо на весь рот. У нього гарна дружина й синок. За ним стоїть його неозора могутня батьківщина. Я вже й на собі відчув цю її могутність, спроможність відрядити за океан мільйон літаків, під крилами яких мільйон бомб і купа гуманітарного «шоколаду».

– А ты хочешь на родину? Или не будешь возвращаться?

– Як же не хочу? Що мені тут робити? Удома мене мати чекає… Сестра… У них, крім мене, немає нікого.

– На вот. Это тебе на память. Вчера выдали… Так что всё новехонькое.

Я роздивляюся пакунок, який поклав на моє ліжко цей американець (не знаю, чи й зручно розпаковувати при ньому). Але він сам жестом припрошує