Читати книгу - "Коли повертається веселка"

class="book">Михайло дивився на голомозу Тетянину голову.

– Чого розсілись? Шукайте документи! – крикнула лікар, розстібаючи верхні ґудзики на Тетяниній сорочці. – Мгм… в неї висока температура.

Він почав порпатись у сумці й знайшов баночки з капсулами.

– Що це? – запитав він.

– Погані справи, – відповіла лікар, примружуючи зір на баночки. – Вона онкохвора.

– Що ви сказали? – перепитав Михайло, чудово розуміючи, про що йдеться.

– Документи шукайте! – блиснула очима лікар.

Осока простягнув водійські права Тані. Лікар кудись зателефонувала і за кілька хвилин повідомила, що Таня стоїть на обліку в онкологічній клініці.

– Її треба везти в Помірки, – завершила вона, повертаючи Михайлові ліки і водійське посвідчення. – Зараз викличу швидку.

* * *

Таню поклали в палату, вікна якої виходили на берег озера, за озером стояв густий сосновий ліс. Осоці сказали, що вона вже лежала тут минулого року і зараз у неї рецидив.

– Доброго дня.

Таня розплющила очі.

Обличчя Тараса Олеговича наблизилося:

– Як ви почуваєтесь?

Його холодні пальці стиснули зап’ясток.

– Я в лікарні…

– Так.

Таня перевела погляд на стіну. Вона вже була в цій палаті – колись на протилежній стіні висіло щось невелике і прямокутне. Можливо, картина або фото. Її забрали, дірку в стіні майстерно замазали, але залишилась світла пляма. Це було помітно, тільки коли лежиш. Раніше біля вікна стояв стілець, а тепер там було крісло з дерев’яними підлокітниками. А ще на консольному столику біля дверей з’явилася скляна ваза з кульками.

– Я вже тут лежала.

– Так, це та сама палата. Вона була вільна, коли вас привезли.

– Привезли? Хто мене привіз?

– Швидка допомога, з аеропорту. І ваш друг вас супроводжував, Осока.

– З аеропорту? Котра година?

Лікар поглянув на зап’ястя:

– Пів на десяту.

– Чудово, я ще встигну. – Таня втерла зіпріле чоло і сіла. – Тарасе Олеговичу, мені треба поїхати, я ненадовго. У сина відкриття виставки.

– Коли?

– Об одинадцятій. – Вона звісила ноги з ліжка.

Стіни захитались, але Таня не впала, встигнувши спертись на плече лікаря. Він підтримав її і допоміг стати на ноги.

– Зі мною все гаразд, – промовила вона, поборюючи шалену неміч.

Ноги тремтіли і підломлювалися, груди стисло, не даючи вдихнути, миттєво заболіли всі м’язи спини, плечі, руки, немов вона цілий день тягала щось важке.

– Мені треба їхати, – прошепотіла вона і знесилена впала на руки лікаря.

Він поклав її та накрив ковдрою.

– Мені треба їхати… Відкриття виставки, він не пробачить мені.

Тарас Олегович сів на край ліжка.

– Таню. – Його обличчя стало надто серйозним. – Який сьогодні день?

– Який? Звісно, понеділок.

– Сьогодні середа.

– Середа? Яка середа? Що ви таке кажете? Сьогодні понеділок. Я прилетіла в Харків у неділю вночі.

– Сьогодні середа, – вперто повторив лікар, – двадцять сьоме квітня.

– Двадцять сьоме квітня? Я вам не вірю! – Таня сіла і знову спробувала встати, але він грубо вхопив її за руку.

– Якщо ви будете так поводитись, я випишу вас до бісової мами!

Вона знесилено впала на подушки і стулила повіки. Лікар знову накрив її ковдрою.

– Ви знущаєтесь над собою, як остання… як остання ідіотка!

– Не кричіть на мене!

– Знаєте що, Тетяно, змініть собі лікаря. – Він здійняв обидві руки. – Я погоджуюсь. Ви не хочете лікуватись, ви нічого не хочете, а я не хочу битись головою об стіну. І не хочу виглядати непрофесіоналом. Все, крапка!

Тарас Олегович хотів підвестися, але Таня вхопила його за рукав:

– Зачекайте… як таке могло трапитись? Більш ніж дві доби…

– Дуже просто. У вас двостороння пневмонія, висока температура. Ви були непритомні, вас ледве привели до тями.

– Але при пневмонії не непритомніють…

– Так, це правда, але ваша пухлина нікуди не зникла. – Лікар забрав руку, підвівся і пройшовся палатою. – Ви хотіли, щоб я вам казав правду. Так ось. – Він заклав руки за спину і похитався на каблуках. – Така довготривала непритомність свідчить про незворотні процеси, але розпочати лікування я не можу і не хочу. Нехай цим займаються інші, – нервово закінчив він.

– Чому?

– Чому? – Його погляд налився злістю. – Я не можу так працювати, я не розумію, що відбувається. Ви завжди слухали мене, боролись, тому минулого разу ми перемогли. А зараз я розмовляю з глухим пацієнтом. Ви розумієте, до чого це призведе?

– Розумію. Пробачте мені…

Тарас Олегович насупив брови, щось пошукав поглядом на підлозі й зітхнув:

– В інституті нам розповідали історію: під час війни в одній