Читати книгу - "Рогнеда"

Серед численних сучасних весільних нарядів існує нині і весільний наряд нареченої, білосніжний, аж до п’ят, пишно-врочистий і в той же час романтично-загадковий, що так красномовно зветься: «Рогнеда». ">[17]. Як ставало сумно чи хотілось чогось такого… скоморохи розважали її танцями й голосистими співанками… У них теж славили княгиню, а заодно й князя, що вони, мовляв, як голубків пара… Ще й співали буцімто від імені князя, звертаючись до Рогнеди: «Любко, любко, ти ж моя голубка…»

Єдине, що Рогнеда не могла – будучи, по суті, вільною – це залишати без згоди князя село і тим паче з’являтися у Києві – теж без дозволу…

Чи й заборона! Київ її й не вабив, не манив, на Либеді почувалася краще – в затишку й спокої. Та й хазяйкою в селі була вона. Що ще треба?

Три жінки у Володимира – потім до них додадуться ще чотири, і всі стануть офіційними його жонами; так ось, сім жон за нормами тодішніх язичницьких часів та звичаїв не було чимось особливим чи аморально-антизаконним. Язичництво чоловіків, та ще й князів, ніколи не обмежувало в кількості коханих.

Рогнеда, чекаючи князя, одсипалася, а потім, поснідавши, в оточенні служанок, дівчат та жінок, йшла до Либеді гуляти – іноді купалася в річці, де на плесах квітли жовті лілії та білі маківки, а в прибережжі кували зозулі, даруючи їй довгі та щасні літа… Взимку любила кататися на санках, особливо спускатися з гірок – вереску-сміху тоді було!.. До терема поверталася розпашіла-розчервоніла, переповнена здоров’ям, і коли з’являвся князь, всю нічку в них така любля була, така!..

Так і минали дні, тижні, місяці, що складалися в роки. І здавалося, що так буде завжди. Себто вічно, адже вона, київська княгиня Рогнеда, теж вічна.

І все б нічого, може б воно й тривало так вічно і вона тоді була б вічною, але Рогнеді, ні-ні, та й починала дошкуляти ревність. З часом дедалі частіше до неї навідувалась та ревність, здебільшого похмуро-чорна. А все тому, що у Києві, куди їй було зась, у княжих теремах у Володимира були жінки – і не одна. І з ними він теж жив і ночами мав з ними теж люблю. І в Рогнеди то кипіла, то холола кров…

Мала сумнів, що Володимир щиро її кохає, певна була: він, де не ступне, там і зраджує… Розум її мовби заспокоював, підказував їй: князь має не одну жінку, це узвичаєно, і з усіма живе, то що ж тут ревнувати? До тебе він забігає ночувати, любить тебе, то й буде з тебе, а все інше хай тебе не цікавить. Та й Володимир ніколи жити з однією не буде, йому подавай ціле ґроно жінок.

З останніх сил – і де вони в неї бралися? – втішала себе: геть журбу з голови! Все буде добре. Дуже добре, бо як же інакше. І добре буде завжди, як завжди стоятиме на березі любої їй Либеді село Предславине і вона в ньому завжди буде – господинею і люблячою жоною князя. Бо як же інакше? Інакше не може бути – Перун ніколи над нею і над її Предславиним не гуркне і блискавками не спопелить.

Слава богам, все тоді завершилося добре – це коли Рогнеда народила сина. Тож змінилося тоді все на краще. Синові Володимир не абияк зрадів. То грекиня, вдова Ярополка, народила йому чужого синка, по суті племінника, а вона, Рогнеда, обрадувала князя рідною йому дитиною – і Володимир у всі дзвони закалатав, у всі набати загепав…

Володимир щиро радів, веселився й тріумфував: Рогнеда врятувала його княжу честь!

Народження сина Ізяслава – так щасливий батечко велів його назвати, – відзначалося як чи не найбільша подія Києва тих часів. На площу викочували бочки з вином: вибивали днища – давай, налітай, пий во славу спадкоємця князя Володимира княжича Ізяслава. І народ налітав, пив і добре їв за великого князя Володимира, за княжича Ізяслава. І днями – днями! – народ на площі веселився, не одного бика тоді з’їли, а Володимир і днював, і ночував тоді в Предславиному, біля Рогнедоньки своєї, яка подарувала йому спадкоємця. Рогнеда була на вершині щастя й блаженства. Минуть роки, всього буде і всього вона зазнає, але такого щастя як тоді, коли вона народила Ізяслава, вже більше не спізнає, хоч дітей народжуватиме ще і ще… Від сімох офіційних своїх жон Володимир матиме дванадцять синів – чотирьох народить йому вона, Рогнеда: Ізяслава, Ярослава, Мстислава та Всеволода. І ще й двох дочок, двох гарненьких дівоньок, княгинь Предславу і Премиславу…

Так тривало, доки Рогнеда не спалахнула такими ревнощами, що забагла звести його, батька її шістьох дітей, зі світу білого – божевільна!

І запишуть літописці до літописів своїх ту подію, як дуже і дуже важливу. Ще б пак! І сьогоднішні історики писатимуть, як тисячу літ тому трапилась неймовірна подія в житті Давньої Русі: полоцька княгиня Рогнеда, названа й київською, зробила спробу убити свого чоловіка, великого князя Володимира Святославича.

Подія і справді неймовірна – щоби княгиня надумала вбити свого князя. І свого, і Русі князя. Нічого ж подібного до того східні слов’яни не знали і не чули про таке.

А Рогнеда жадала тоді помсти – за все, за все забагла відомстити Володимиру, а головне за те, що знищив її Полоцьк, батька та братів, а її силоміць взяв… Вона пробачила йому це з роками і була навіть щаслива з ним, народивши йому шестеро діток, але коли він, відштовхнувши її від себе, віддав перевагу візантійській принцесі, не стерпіла. І тоді все прорвалося разом і вихлюпнуло назовні. І вона, не тямлячи себе, однієї ночі,