Читати книгу - "Спалені мрії"

й матері, не дай Боже, не стане, тоді що робитимете? Берегти її треба, бо вона у вас тепер одна, – сказала й сама заплакала.

– Ой, люди добрі! Ой-йой! Перемога! А якою тільки ціною!.. – заголосила Мар’яна ще більше.

– Простіть нас, – совав Павло стоптаним черевиком по піску та не наважувався підняти голову.

Від тих слів обличчя його скривилося, а щось пекуче, мов клешнями, вчепилося в шию. Зараз, як ніколи, хотілося щось сказати матері, але не в силі був розімкнути стиснуті зуби.

– Не плачте, якось проживемо, – ледь пробурмотів згодом, та, вткнувшись в її кофтину, ховав свої ще дитячі сльози, лише худі плечі видавали його – дуже здригалися.

Василько мовчки дивився на брата, всі думали, що він не розуміє всього до кінця, а він набундючився і, як не тремтіли його губенята, голосно сказав:

– Як татко не прийде, я всіх уб’ю: і тих, хто забрав його на війну, і тих, хто вбив.

Налякавшись дитячих погроз, Мар’яна намагалася пригорнути і його до себе, але він упирався та тер свої очі брудними кулачками.

– Надумався, коли вбивати вже нікого, – знайшла що сказати Горпина Петрівна. – На війні й без тебе всіх убили – і тих, хто забирав, і всіх німців, які проти нас воювали. По радіо сьогодні передали, що ворога розбито. Хіба не чув? Але ти б з ними ще не впорався – малий. Треба підрости, в армії побути, а вже потім… Краще б тільки її більше не бачити, війни такої.

– Невже і того німця вбили, який нам шоколад часто давав? – шморгав носом Василько, пригадуючи одного з німецьких постояльців. – Так він же хороший, він у татка стріляти не міг.

– На війні, синку, всі солдати мусять стріляти, – з гіркотою докинула Мар’яна, знову пригорнувши своїх хлопців, які ще тулилися до матері під місяцем, котрий швидко підіймався угору. Тепер він холодно і байдуже світився серед високого й недосяжного небесного простору, неначе й діла йому не було ні до них, ні до їхньої перемоги.

– Мар’яно, давай ми тебе додому проведемо, час уже відпочивати, – почала вмовляти Горпина. – Буде нове життя, воно і дасть нам відповіді на всі питання. – Горпина, обнімаючи її, повела разом з іншими сусідками до Анютиної хати.

Наступний ранок був також особливим – і небо голубіше, і сонце тепліше, пташки веселіше співали, а люди частіше посміхалися, бо починався новий день нової історії великої країни, водночас простого українського села та кожної родини. Страшна війна вже день, як почала відходити в історію, розділивши її на «до» і «після». Не усвідомлюючи такого великого значення першого дня без війни, люди, як і раніше, спішили вправитися біля печі та по господарству, щоб не запізнитися на роботу. Здавалося, нічого не змінилося в Мар’яниному житті – знову вела за мотузку свою корівку орати колгоспне поле та головного помічника Павла, до якого навіть Муська звикла і ні з ким іншим ходити по борозні не хотіла. Але відчуття було таке, неначе заново народилася на білий світ. Чомусь перед очима стояв батьківський двір, а під хатою – довгий стіл з двома широкими лавками. На столі вареники з ягодами. Брати поспіхом їдять, бо їх уже на вечорниці кличуть. Вона теж хоче, але їй ще рано, так батьки кажуть. Тому свою вишиванку, святкову спідницю та намисто вона приміряє, коли нікого немає вдома. А попереду – ціле життя.

Зараз усі згадують своїх, з ким їх розлучила війна. А вона знову бачить на похоронці стомлене обличчя Федора і чує його слова біля вуха: «Не плач. Я з тобою». Зітхнула та знову повернулася думками у свою Березівку. Разом з іншими йде з поля додому. А попід парканами старі люди стоять – зустрічають трударів. Доповідають їм про новини в селі, про те, що Ніночка-листоноша принесла листа лише Олі.

– А що це з моїм чоловіком, дівчата? – спинилася Марія Коваленко. – Я так і не отримала жодного листа, правда, іншого повідомлення також. Хто зараз плаче по чоловікові, хто чекає, а що мені робити? Знаю, що й такі, як я, в селі є. Але все одно, що думати? – Вона дивилася на інших, чекаючи хоч якоїсь відповіді.

– Звідки нам знати, Маріє. Радій, що похоронку тобі не вручили, значить, є надія. Он і в Кирила від сина – жодної вісточки. Тепер усе проясниться. – Дід Сава то опускав очі, то хмурив брови, бо й сам не знав, що думати.

* * *

Весна 1945 року була надзвичайною. Ніколи в історії цього народу не було такої весни ні після Першої світової, ні після революції та громадянської. Так здавалося цим селянам, бо дуже вони раділи. У садках та дворах поміж попелищ та чорних обгорілих дерев забіліли молоденькі, а подекуди і вцілілі дерева від старого саду. На них цвіту так багато, що не видно було жодної гілочки. А під квітучими садками зазеленіла густа трава. Пурхали пташки, гуділи комахи у квітках, а поміж травою бігали жучки різних кольорів. Почали заростати травами луки, знівечені бомбами, гранатами та мінами. На зміну синім проліскам прийшли жовті кульбаби, які розстелили свою жовто-зелену ковдру по всьому узліссі – скільки око бачить. Де-не-де своєю компанією стояли стрункі білі берези, прибрані в красиві пухнасті сережки та зелене листя. А за ними, мов вартові, – зелені сосни. Природа неначе прокинулася.

Таку картину побачив Никифорович, приїхавши до лісу.

– Ото краса там, прямо в очах стоїть, – розповідав дідові Саві наступного