Читати книгу - "Червоний диявол"

накиненого їм чужака, попросивши допомоги у київського воєводи, могутнього Костянтина Острозького. Врешті, король згодився і привілеєм від 13 червня 1593 року Яцько Балика був затверджений як київський війт. Йому вдалося поставити свого роду рекорд, пробувши на цій високій посаді майже 20 років. Ще дивніше, що впродовж тих років він не втратив загальної симпатії і постійно сприймався як представник «народної партії».

Що ж до родинного і сімейного становища, то Балики начебто були немісцевого — чи то молдавського, чи то татарського походження. Але насправді розібратися з усіма цими давніми родоводами не так легко, походження прізвища (Балика — очевидно, однокорінне зі словом «балик», копчена риба) плутається з походженням людини. Хай там як, але до кінця XVI століття Балики давно вже сприймалися як люди старожилі, корінні кияни, заслужені перед містом. А хоч і дуже багаті, то це було чесно нажите майно, власники якого часто і щедро жертвували на громадські справи.

У Яцька Балики було кілька синів, які пізніше теж відзначилися в історії міста. «Його старші сини — Олександр і Созон — зробили кар’єру в міському уряді, а молодший, Богдан (Божко) — деякий час був міським писарем (1608 р.), потім брав участь у війні з Московською державою (1608-1613 рр.), про яку залишив спогади. На думку В.Антоновича, Я.Балика мав ще й четвертого сина — Діонісія, якого після смерті батька міщани начебто висунули на уряд війта, що не підтверджується джерелами» (На думку Н.Білоус, яка опирається на вже згадуваний «Київський літопис», Діонісій — це друге, «церковне» ім’я самого Яцька).

Нам, однак, цікавішою була б панна війтівна. Була й така, аякже, хоч не єдина дитина, то все ж єдина війтова донька. Щоправда, не Галею звалася, але це вже порівняно дрібниці.

Балики, хоча й міщани, уже чимало нобілітувалися, як бачимо, і приписалися до герба і поріднилися зі шляхтою, навіть княжої гідності. Не такі, звісно, князі, як Острозькі, дрібнішого поміру, а все ж Рюриковичі! Якась невідома нам з імені Баличанка стала дружиною Дмитра Денисовича. Грози-Хованського (згадується в «Українській шляхті» Наталі Яковенко), а так само за князів повиходять заміж внучки Яцька Балики.

Самого ж Яцька під кінець життя спіткала особиста трагедія — він «с прєйзрєня Божєго олснул» — осліп. Тож-то у «Червоному дияволі» так часто згадуються його сірі, широко розплющені очі... Саме ця хвороба і змусила його покинути війтівську посаду.

Натомість Балиці і його потомкам пощастило в іншому — пізніші історики та історичні романісти були до них прихильними і зображали загалом у позитивному світлі. А це, повірте, не так часто траплялося! Принаймні, більшість наших наступних історичних персонажів аж надто доброї оцінки не заслужили.

Ян Аксак та інші Аксаки

Київський підвоєводій, той сам, що так довго чинив усілякі капості городянам, зокрема ж славному війту, а потім із ним помирився, пообіцявши добре притиснути зловмисного Ходику, ніде не названий на ім’я. Однак саме ця остання обставина, себто явна ворожнеча з кланом Ходик, а ще час урядування (1592-1600 роки, що відповідає часу перебування на війтівській посаді славетного Яцька Балики) дозволяє нам запідозрити в якості його прообразу київського підвоєводія, пізнішого київського земського суддю, Яна Мартиновича Аксака. Якщо це справді так, то нехай не введуть читача в оману описи володаря Київського замку як підстаркуватого бонвівана, єдиними інтересами якого є залицяння до пишнотілої удовички та сусідська війна з різними городянами. Ого, був то чоловік дуже прикметний, чого-чого, а різних помислів йому не бракувало. Навпаки, саме ті його помисли і могли б стати основою авантюрної історичної епопеї з початку XVII сторіччя, яку, може, хтось колись напише.

Але давайте по порядку. Ранньомодерна людина не існувала «сама собою», неодмінно бувши частиною своєї родини і роду взагалі. Як із цим було в Яна Мартиновича? Скажімо, від яких предків походив? Вельми важливе питання для тогочасного шляхтича, з володарями найвищих титулів включно. Вони любили бачити своїх протопластів у найвідоміших героях античної історії. Скажімо, рід Могил записав у свої предки Муція Сцеволу.

Гаразд, то королята, претенденти на престол, тут, що називається, становище зобов’язує. Здавалося, родам не таким значним годилося б задовольнитися скромнішими предками, навіть якщо їм дуже прагнеться в такий спосіб бути причетними до античної історії. Куди там — Аксаки, нітрохи не вагаючись, виводили своє походження від Александра Македонського і Демосфена (незважаючи на те, що за життя ці протопласти не палали любов’ю один до одного). Але вже сучасники вважали, що такі претензії непомірні, а саме слово «аксак» звучить якось по-татарськи. Аксаки охоче з цим згодилися і внесли до списку предків ще й Тамерлана — Тимура Кульгавого, бо «кульгавий», начебто, по-татарськи «аксак». А то є і ще одне подібне слово — «аксакал».

На думку Наталі Яковенко, (Наталя Яковенко, «Україна аристократична», розділ «Аксаки, правнуки Тамерлана») Аксаки «прийняли протекцію великого князя литовського Ольгерда разом з опальним династом Золотої Орди Мансур-Кіятом Мамайовичем після поразки Мамая в Куликовській битві». Мамайовичі — то і є пізніші Глинські. Натомість Аксаки згодом поділилися, якась їх частина вимандрувала до Московського князівства, пізніше підправила прізвище на Аксакових — і в 19 столітті один із членів роду прославився тим, що придумав концепцію слов’янофільства і написав на мотив «Красуні й чудовиська» казку, яку назвав «Аленьким цветочком».

А «наші» Аксаки послужили князю Ольгерду і дістали невелику земельну вислугу на Поліссі. У 1515 році в документах згадується Федір Аксак, схоже, що він був не тільки першим «документальним» Аксаком, але й представником першого християнського покоління роду: йому навіть нікого було вписати в дуже престижний Пом’яник Києво-Печерського монастиря через відсутність предків-християн. Дальша історія роду досить типова для литовської епохи. У Федора було два сини: Григорій і Мартин. Згідно із законами князівства, маєток поділу не підлягав. Тому батьківський спадок дістався старшому, Григорію, а менший, Мартин, вирушив робити кар’єру до столиці — Вільні. Там він здобув протектора в особі канцлера Миколая Радзивілла. Тим часом Григорій Аксак помер, Мартин повернувся додому, відсудив спадок від братової Овдотеї, а племінники, якщо вони були, невідь-де поділися. У самого Мартина були два сини, менший, Михайло, загинув у сутичці з татарами, а старший, Ян, — це і є наш Ян Мартинович Аксак.

Швидко зрозумівши, що на батьківському спадку далеко не заїдеш, Ян Аксак подався під крило князя Костянтина-Василя Острозького. І в ході князівської служби проявився талант Яна — геніальний, незрівнянний юридичний хист. Як уже зрозуміло хоча б із сторінок «Червоного диявола», тодішнє право було не дуже легким