Читати книгу - "Чорний ліс"

й Юркевич поруч, мугикає щось собі під носа, його ніби навмисне нечиста сила саме тепер підкинула до неї. Що б не зробила Ванда, пасажир – очевидець, котрий запросто може перетворитися на свідка, небажаного й небезпечного.

Ну… ну… думай, думай…

Вулицю попереду перетинав запряжений конем віз.

Діючи інстинктивно, Ванда наддала газу, рвучко скоротивши відстань між авто й конем, так, наче мала намір збити його на ходу, – і вдарила по гальмах.

Вони огидно завищали.

Смикнувся й уголос вилаявся Юркевич, ніби його вирвали зі сну без його бажання.

Заіржав переляканий кінь.

Ванда сильно натиснула на клаксон, раз, другий, третій.

– Що таке? – почула поруч здивоване.

Не зважала. Тут же вийшла назовні, хряснувши дверми, миттю ввійшовши в роль розлюченої фурії.

– Куди преш! Баньки залив! Нічого не бачиш на своєму тарантасі!

– Головою крути, селюк! Припер сюди свою кобилу! – це Юркевич, вирішивши не бути пасивним спостерігачем, вийшов із протилежного боку, теж угвинчуючись у скандал.

Сільський дядько, українець, на якого зненацька налетіли молода жінка в німецькій формі й розгніваний, істеричний цивільний, що до того ж вистрибнули з «мерседеса», перелякався. Навіть, здається, подумки попрощався з життям. Але в той самий час Ванда, ставши півобертом, побачила – на шум розвернувся й Круль.

Спершу побачив та впізнав її.

Наступної митті зачепив поглядом гестапівських шпигів.

Усе побачив, розгадав, зрозумів – і швидко перейшов на інший бік вулиці.

А далі, як здогадалася Ванда, у Круля здали нерви. Інакше не пояснити, чому раптом зірвався з прискорених кроків на біг, явно тікаючи геть від цього небезпечного місця.

Шпиги теж виявилися не на висоті – виказали себе, рушивши за Павлом.

Один, у кепці, перетнув вулицю, побіг навперейми й прагнучи відрізати шлях відступу. Голомозий сунув прямо. Уже не ховалися, стеження зірване.

Обоє, не криючись, вихопили пістолети.

Круль, розвернувшись на ходу й притиснувшись боком до рогу найближчого будинку, теж сягнув рукою за пістолетом. Ванда, уже перетворившись на мовчазного глядача, не змогла розгледіти, коли той встиг вихопити зброю.

– Стояти!

Крик злився з пострілом – і голомозий незграбно завалився на брук, ніби хтось дав йому зараз підніжку.

Наступний постріл уже звалив Павла.

Він спробував підвестися, якщо не з наміром тікати, то вже точно – опиратися з останніх сил.

Але на постріли вже наспів патруль автоматників.

Круля розстріляли впритул, розриваючи кулями вже мертве тіло.

Юркевич присів за машину, притиснувши до себе футляр фотоапарата.

Селянин під шумок розвернув свого коня, бажаючи швидше забратися з місця небезпечної пригоди.

Ванда бачила – до вбитого збігаються з різних боків озброєні люди у формі, звичайні ж перехожі намагаються скоріш утекти від гріха. На неї тепер точно не звертали уваги, адже її авто зупинилося на протилежному боці вулиці.

Не до емоцій.

Ванда повернулася за кермо. Здригнулася, коли поруч знову примостився Юркевич – забула про нього зовсім. Вирішила, хтось нападає зненацька, користуючись моментом. Швидко опанувавши себе, запустила двигун.

Машина рушила з місця.

Лиш коли від’їхала подалі, дійшло: не просто лишилася сама з пораненим, якого треба якось вивозити. Тут і зараз втрачена єдина ланка, котра пов’язувала з завербованим залізничником Казимиром Сліпаком. Це поставило заплановану на найближчий час диверсію на мосту під реальну загрозу.

Попутник звертався до неї, Ванда пропустила повз вуха, не сприймала, тож труснула головою, повернулася, перепитала:

– Що ви кажете?

– Ви там, на вулиці, здається, когось упізнали, – повторив Юркевич, з якого на цей час уже злетів блазнюватий наліт.

– Чому ви так вирішили?

– Усе почалося, коли ви загули на весь базар, фройляйн.

– Вам здалося, – сухо відповіла Ванда.

Тепер знизав плечима Юркевич, відвернувся до вікна.

Не повірив.

4

Ліс, район Здолбунова, база радянського партизанського загону «Суворов»

Командир терпіти не міг подібних розмов.

Проте неписані правила, що діяли навіть у лісових умовах, змушували Маневича зважати на слова та вчинки свого ж комісара. Через те розпорядився викликати новоспеченого бійця Зубова до себе в бліндаж, де вже товкся Пахомов. Той наполягав, аби товариш «Манок» викликав також начальника розвідки та особіста. Але комісар завжди на цьому наполягав, незалежно від конкретної ситуації, на присутності всіх взводних, бо питання стосується кожного. Значить, байдужих бути не повинно. І подібну виховну роботу командири повинні проводити кожен зі своїм особовим складом.

– Ну його нахєр, Пахомичу, – примирливо говорив у таких випадках командир, товариські ляскаючи надміру збудженого Пахомова по плечу. – Ти ж знаєш, усі взводні сюди, у мою резиденцію, не влізуть. Накадять, набздять, накашляють, яка в такій обстановці серйозна розмова?

Пахомов часом опирався відвертому побратимству Маневича, та опір ніколи не затягувався. Комісар уже перейшов межу, коли треба було чітко окреслити дистанцію між собою та командиром, наперед домовившись про правила поведінки. Звісно, при людях, на позір, вони демонстрували інші стосунки, ніж ті, справжні, що проявлялися наодинці. Пахомов здогадувався, як сприймає його частина бійців, особливо розвідники, котрим доводиться частіше, ніж решті, відходити далі від загону та кілька днів триматися окремо, щільною притертою групою. Але, попри це, ніхто не дозволяв собі порушити субординацію, навіть коли товариш комісар виходив на люди п’яним.

Так, Пахомов мав ослаблену волю. Проте зовсім не втратив здатність мислити й аналізувати побачене. У нечасті тепер моменти цілковито тверезого просвітлення комісар розумів: саме горілка, точніше самогонка, сприяє тому, що партизани, від командира до рядового бійця, готові сприймати його нормально, ще й з певною повагою ставлячись до його слів та наказів. Їх могли не виконати або, що траплялося частіше, виконати не повною мірою, лише імітуючи діяльність, та посилати подалі комісара, старшого офіцера, заступника командира з політичної та виховної роботи ніхто не думав.

Саме через те, що Пахомов випивав, а часом запивав, до нього ставилися з розумінням. Адже святих у загоні «Суворов» не помічалося. Навпаки, системне й погано приховане пияцтво, на щире переконання комісара, було тут найменшим із гріхів. Якби ж Пахомов не пив, а намагався тримати ввірених йому бійців у рамках військового статуту, напевне нажив би собі більше ворогів. Причому перелік недругів очолив би сам Маневич, і ось тоді комісарові було б непереливки. Він знав про випадки, коли командири, незадоволені призначеними їм комісарами, відбивали в штаб на особисте ім’я Строкача рапорт за рапортом, доводячи – заступники не годяться, перебувають не на своєму місці, з особовим складом роботу не ведуть, дають непотрібні вказівки тощо.

Пахомов навіть знав, як комісара із загону імені Молотова два місяці тому відкликали на Велику Землю й мало не засудили, бо командир, не знайшовши спільної мови, вирішив повісити