Читати книгу - "Землянка"

Їхали недовго.

Грюк! — провалився віз, Яшка на землю, Ольга на нього, буйволи стали, колесо покотилось, п’яно завихляло і — дзеньк на камінь.

Гуп, гуп, гуп — то гупотить сполохане дівоче серце. Яшка склепив повіки — вмер. А сам обережно, ледь чутно підтримує її за плечі.

— Ой! — схоплюється Ольга. — Міна?! — І знов до Яші. — Господи… Живий? Вставай, не жартуй, Яшо!

— Які жарти?.. Убило, — мертвим голосом мовив хлопець. — Мене вбило і фургон поламало, — він прижмурено зиркнув на дівчину: що вона робитиме?

Ольга — мов та вербичка над шляхом. Тонка, аж просвічується, коси розсипались, плаття облягає струнку маленьку фігуру. Хилиться Ольга в один бік, хилиться в другий. І позаду степ, і попереду степ. Рівний, широкий, безмежний. І небо над ними таке ж. Застряли на півдорозі.

— Доведеться пішки…

— Олю! — голос у Яшки тремтить. — Слухай, Олю…

Йде до неї пругкий, настовбурчений. В очах — нервовий блиск. Вона задкує, відступає в маки, зіщулена і беззахисна. Долонею затуляє сполотніле обличчя.

— Ти нікуди не підеш, Олю!

— Піду… Треба, Яшо…

— Я не пущу!

Бере її під пахви, легку й трепетну, і його лихоманить, він все ближче, ближче, зіницями до зіниць, сплівся гарячий подих, маки осипаються на вії, на губи, на спітніле чоло.

— Яшо!.. Пусти!

— Ми поженимось, Ольго!

— Як?! — рвонулася з рук. — Що ти сказав?

— Ми поженимось, Ольго!

Вона дивиться на нього білими засліпленими очима, поволі тануть крижинки, глузливий смішок торкається краєчків губ.

— Скільки ж тобі, хлопче?

— Сімнадцять! — з маху надбавив Яшка собі півтора року. — А що?

— Вчиться треба. В школу не пустять… жонатого.

— Нема такого закону! Пустять!

Ця рішучість, ця впевненість знов вибиває з-під ніг слабеньку опору, і вона хапається за останнє:

— Ти думав про те, що кажеш?.. Люди сміятимуться.

— Хай сміються! Хай регочуть собі на здоров’я!.. А ми хату збудуємо. Свадьбу згуляємо… Маруся приїде… Гостей буде повно, побачиш!

«Ой свату, свату, пусти нас в хату… Заросли доріжки, де ходили Павлові ніжки… Гірко!» — весільне й похоронне, її й сестрине, зіткалося в один дивовижний посаг, завихрило, дурманним шумовинням пронеслось над нею. Яшка, підвода, воли — все полетіло кудись, степ майнув червоним крилом, і Ольга, аби не впасти, сіла на траву. Сіла й руками обхопила колінця, уткнулась головою в подол. Чорна коса лилась тонкими струмочками на лікті, на босі ноги, на землю. Ольга немов скам’яніла, тільки плечі, худенькі, покірливо зігнуті, ледь помітно здригались.

Ольга плакала.

— Що ж мені робити? Що робити, Яшо?

Яшка й сам стояв над нею розгублений, не знав, куди приткнути руки. А вони, важкі, заскорублі від хліборобської праці, — вони свербляче просилися: «Не стій! Бери її, свою ластівку, пригорни отако до серця і через маки… навпростець… до села… Пойняв?» Ні-і-і! Не те що взяти на руки, пальцем зачепити, порошинку струсити на неї боявся Яшка. Що ви? Так страждає бідне дівча. І Яшка плаксиво зморщився, схилився над нею, винувато-люб’язний:

— Не треба, Олю, не плач… Додому поїдемо… Зараз фургон поладнаю.

…Сонце сідало за гору, коли до Інгулу, з боку Долинської, підкотила підвода.

Трояниха, що вийшла з Вовкою на город полоти цибулю, глянула з-під косинки на блискотливу, наче всипану риб’ячою лускою воду.

— Глянь, сину, чи не наші буйволи?

— Наші.

— А з ким же то Яша?

— З якоюсь дівчиною.

— Він, здається, кличе когось?

— Ні, співає. О-о-о, чуєш?.. «На позицію дєвушка»…

— А в неї, правда, щось у руках?

— Еге. Червоне. Аж пломенить. Як перо жар-птиці…

Вовка зіпнувся на носки, очі його сяйнули:

— Ма!.. То вона! Слочесті, кажу — Оля!

— Олю! — скрикнула мати і слідом за довгою тінню погналась у берег.

Ех, Яшко, Яшко, вітром повінчаний, маком уквітчаний! Чи здогадувався він, кого повернув у село? Троянисі — дочку, Вовці — сестру, Василині — подругу, а собі — наречену.

Вовка любив небо.

Колись були в нього книги, в село привозили кіно, зрідка приїжджав бродячий цирк. Яка то втіха! Морські баталії… Носом на ніс іде корабель, давай, тягни на абордаж, торох з пістоля, шубовсть у воду пірат, так йому й треба! А той косматий ведмідь, що ходив на задніх лапах, кланявся дітлахам і просив коржики… Було колись! А тепер ні книг, ні кіно, ніяких видовищ. Одне лишилось у Вовки — його незрадливе небо.

Ляже він у траві горілиць, полине, попливе в голубу манливу безодню. Пахне материнка медом, десь похрускують у сухостої кози, над самим вухом б’є, видзвонює срібними підківками коник, пробує басову струну хрущ, — і так солодко мріється, так хороше видиться!

Чого тільки не побачиш там, у царстві гордих орлів, що ширяють і ширяють над степом!

Найперше — хмари… Вони різні бувають: сумні й веселі, добрі й злі. Від однієї — райдужне маєво на півнеба, від іншої — чорна тінь плазує по землі. Як і люди, вони народжуються і вмирають, тільки живуть недовго. Тут ось бриніла-снувалась легка павутина, тут і не стало. А ще хмари — чародії. Вони будують з нічого палаци, ліплять казкових велетнів, і як відкриють браму в своє королівство — дух захоплює.

Ну от! Почалось!

Купчаться, ростуть сліпучо-білі громади снігу. З морської піни піднялась темно-лілова скеля, зазубрились фортечні стіни; щось проломило стіну, турки чи татари сипонули в місто. Завирувало козацтво, шаблюками витісняючи поганців. «Так їх, бий, січи на капусту!» — І вже Вовка