Читати книгу - "Химери Дикого поля"

ще витер очі, потім подивився навколо. Жах. Усюди валялися тіла. Дикі, слуги, джури. Багато, десятки, сотні тіл. Паничів жодного, мабуть, їх вже прибрали.

– А де мій панич, Набока, він живий? – захвилювався я.

– Живий, живий, онде він, біля Непийпива, – кивнули кудись в бік.

Я спробував підвестися, але мене захитало, я впав.

– Чорт! – вилаявся.

– Лежи, дивом живий ти. Ось, – мені показали мій шолом. Пробитий збоку.

– Чим це мене? – спитав я, бо ж розумів, що якби вдарили палицею або сокирою, я б залишився без голови, не дивлячись на шолом.

– Каменюкою. Дикі вміло кидаються. Диви он, як гонзають.

Я став на коліна, подивився і побачив багато темних цяток, що рухалися від нас.

– То дикі? А чому їх ніхто не переслідує? – здивувався я.

– Бо знесилені всі, – пояснили слуги. Вони узяли вбитого джуру, що лежав неподалік, потягнули кудись.

Я ще посидів, потім таки підвівся. Схопив спис у якості ціпка, спирався на нього. Пішов до Понамки. Мене хитало, тіла слуг чи джур я переступав, а ось диких доводилося обходити, занадто вони вже були дебелі. Валялися, як колоди. На кожному було багато ран. Їх важко вбити, цих велетнів. Навіть поранені, вони билися далі. Я відвернувся, щоб не бачити ці гори м’язів, завернуті у шкури. Почув, як під ногами щось хлюпає. Кров. Сморід паленого м’яса. О Господи, пекло, справжнє пекло.

Побачив попереду трупи паничів. Їх склали рядами. У частини були розтрощені черепи, ці потрапили під палиці та сокири диких. Інші, з проштрикнутими тулубами, натрапили на ворожі списи. Деяких дикі просто загризли або зламали шию. Десятки, сотні вбитих паничів. Трохи далі лежали зібрані тіла джур. Їх було значно більше. Бідні діти зі страшними пораненнями. Вони не боялися смерті, кидалися на диких і гинули.

Під січовою хоругвою сидів на вбитому коні Непийпиво. Він був весь у крові, з поглядом, ще божевільним після битви. Він посміхався. Сашко обробляв йому рани. Поруч побачив Понамку, що зігнулася і стогнала.

– Що з вами? – кинувся я до неї.

– Бачиш, Красю, яка фігня з рукою, – вона показала свою лівицю. Сліди від зубів дикого, який зміг прокусити залізні наручі! Якби не вони, він би просто перекусив руку Понамки! Жах який. А ще ж вся рука посиніла – дикий вдарив, я не встигла відстрибнути, довелося прикриватися щитом. Ледь руку не відірвав. Щит у мотлох, і рука майже так само, – Понамка скривилася. Вона завжди добре терпіла біль, і по її обличчю я зрозумів, що зараз їй дуже зле.

Спитав, чи потрібно щось. Понамка попросила води. Баклажка з водою залишилася з моїм вбитим мулом, знайшов іншу, подав своїй панні. Понамка важко дихала і кривилася.

– Хоч би рука не відсохла. А то буду єдиним у світі одноруким боксером, – невесело пожартувала вона.

– Все буде добре, все буде добре, – запевнив я.

Дивився навколо і бачив, що серед паничів майже не було цілих. Хоч якось, а поранені. Сиділи знесилені і розгублені. Я розумів, чому ніхто не погнався за залишками диких. Битва, її кривавість і важкість, приголомшили усіх. Після п’яного захоплення бою наступило важке похмілля. Я присів біля Понамки. Вона тихо стогнала, тримаючи руку, наче хвору дитину. Невдовзі з’явився невеличкий загін джур. Вони хотіли бою, попросилися у Непийпива, і той відпустив їх у гонитву за дикими. Наказав у прямий бій не встрявати, а добивати поранених і списи кидати. Джури кивнули і помчали, збуджені від крові.

Потім прибув великий загін, який чергував у степу. Коні у піні, вершники поспішали на допомогу, але не встигли. Приголомшено дивилися на поле битви. Непийпиво підвівся.

– Нам потрібні вози, жеби забрати тіла братів нашинських. І нам потрібні пси, жеби пройти пагорби, взискати всіх диких, що там криються! – Непийпиво виглядав велично. Весь у крові, з надірваним вухом та в обладунках із вм’ятинами. Ті паничі, що прибули, зачаровано дивилися на нього.

Непийпиво наказав організувати охорону тіл. Він сказав, що навряд чи дикі зможуть ще раз напасти, але ми мусили бути готовими. Наказав чекати джурам та слугам, які вижили у битві, допоки не приїдуть вози. Підійшов до мене.

– Ти поїдеш з нами! – сказав мені.

– Я не можу покинути свого панича.

– Ми візьмемо Набоку з собою.

– Вона поранена! – захвилювався я.

– Зможу їхати, – сказала Понамка.

Допоміг їй всістися на коня. Зі свіжим загоном ми поїхали до пагорбів. Непийпиво наказав мені бути при ньому.

– Маєш почути засажку.

Я кивнув. Мене нудило. Голова боліла. Я ледь тримався на мулі, двічі блював. Намагався відчути погляди. Але їх не було.

– Ну що? – спитав Непийпиво, коли ми виїхали до початку долини серед пагорбів. Я зосередився. Більше за все боявся того, що від поранень, від струсів голови втратив можливість відчувати чужі погляди.

– Ніхто не дивиться, – я стенув плечима. Ну дійсно ж, ніхто!

– Добре, – Непийпиво махнув рукою.

І загін поїхав долиною. Непийпиво наказав тримати дистанцію, щоб скинутий камінь чи дерево не зачепило багатьох. Дорога потроху піднімалася вгору.

– Будь уважним, – вимагав Непийпиво. Я намагався. Прислухався до себе. Відчував біль, страх, відчай, виснаженість. Погляди!

– Ось там! – я вказав на кущі біля дороги, звідки, як мені здалося, на мене дивилися. Непийпиво узяв в одного з джур спис і несподівано кинув туди. Крик. З кущів вистрибнуло кілька диких, які кинулися на нас. Але не встигли добігти, бо отримали по десятку списів, впали. Паничі швидко добили їх, а джури перевірили кущі. Нікого. Поїхали далі. За деякий час я знову відчув погляди. Он на тих скелях, що нависали над дорогою. Сказав про це Непийпиву. Той наказав зупинитися, зістрибнув з коня, наче відійшов відлити, а сам наказав передати по строю, щоб бійці з хвоста загону, яких зі скель не було видно, здерлися з дороги вгору і зайшли з тилу. Всім іншим наказав перепочити.

– Зброю тримати напоготові! – наказав Непийпиво.

Я підійшов до Понамки. Мені було боляче дивитися на її скалічену руку.

– Їсти хочеться, – несподівано сказала вона, і я дуже зрадів, бо апетит означав, що ушкодження не такі вже і серйозні.

– Зараз, зараз! – я побіг до слуг, спитав, чи немає, бува, у них якоїсь їжі. – Для Набоки!

Для Набоки їжа одразу знайшлася, бо тут вже чули, як вона билася з дикими. Приніс Понамці м’ясо, відрізав шматки кинджалом і подавав. Понамка охоче жувала, притискала до себе поранену руку. Вже коли поїла, зі скель почулися крики. То джури та слуги напали на диких, що сиділи у засідці. Нападу з тилу не чекали. Їх