Читати книгу - "Останнє літо"

суворо забороняли їздити поблизу передової навіть з маскувальними сітками на підфарниках. Незадоволений водій, якого розбудили серед ночі, мовчав, а Синцов сидів біля нього в тісному трофейному «опельку-кадеті» і думав про себе. Чому раптом викликали, марна річ угадувати. На війні ти сам собі не належиш, а в оперативному відділі — менше, ніж будь-де. Думав не про те, навіщо викликали, а взагалі про своє життя. Всі сьогоднішні розмови спонукували до цього. «Так, коли Ільїн сьогодні запропонував піти до нього в начальники штабу, мені цього хотілося. А чому? Хочу бути ближче до діла? А хіба я зараз не діло роблю?

Невже за рік служби в оперативному відділі дійшов до такої думки? Ільїн каже «спостерігачі». Звичайно, до цього не зводиться. Все-таки найчастіше і насамперед ставлять завдання: допомогти! Але й про непорядки доповідати доводиться. Цього не обминеш. І тут, звісна річ, радості мало. Часом, доводячи чужу неправду, в пекло лізеш, а потім, коли доведеш, на душі тяжко. Бо знаєш: неточно доповідають і навіть брешуть дуже часто не від підлості, а від того, що склалося скрутне становище.

А коли б поміняли тебе місцями з тим, хто не знайшов у собі сили до кінця виконати завдання, трошечки не дійшов, не доповз, не дотягся, — хто знає, чи зумів би ти зробити це краще й доповісти правдивіше, ніж він?

Інколи здається, зумів би! А інколи уявляєш, як заліз би знову сам у його шкуру, і сумніви беруть, бо звик уже до іншого: приїжджаєш і від’їжджаєш, приїжджаєш і від’їжджаєш, маєш передишки, щоб відпочити од небезпеки, а люди лишаються завжди там, у бою… Ідеш на передову взимку, напровесні, як розгаснуть дороги, в мокрих валянках, провалюючись на кожному кроці в сніг. А сніг після довгого обстрілу весь у вирвах. І вбитих ще не прибрали. І поодинокі міни нагадують про себе, ниють над головою. Ідеш, неначе в пекло. А йдеш не бозна-куди — всього лише на командний пункт батальйону, не далі від нього!»

Синцов згадав, як після зимового бою за одну з висот на плацдармі, за річкою Слюдянкою, коли після шостого наказу — взяти! — її надвечір все-таки взяли, командир дивізії генерал-майор Тализін, випивши на СП третину фляги, пішов сам до цієї висоти підбирати поранених: «Ходімо зі мною, майоре!»

Поранених було багато, вони лежали під усією висотою. І Тализін, дарма що випив третину фляги, йшов не п’яний і навіть не під хмелем, а тільки якийсь дивний, очманілий. Чи то хотів у душі виправдатись перед своїми пораненими солдатами, що лежали під цією висотою, чи жалів їх, чи не знав, що з собою вдіяти, така туга пойняла його після важкого бою, і потяг він за собою Синцова, і свого ад’ютанта, і ординарця, і двох автоматників. І разом з санітарами, що брьохалися на схилах висоти, підбирав поранених у глибокому, мокрому снігу.

Часом тільки допомагав, а іноді, сам знайшовши когось поодаль, брав на плечі й тягнув до носилок. Потім раптом згадав про руку Синцова, коли той погано, незграбно допоміг йому, і сказав: «Ти чуєш, ти йди. Навіщо ти зі мною пішов?»

Та куди вже було йти від нього? І вони ще годину ходили й підбирали. Чого тільки не буває на передовій! Розповісти кому, не повірять. І сам Синцов, коли знову потрапив до того ж командира дивізії, коли вже все було в порядку, коли пішли далі, вперед, не впізнав його, побачив зовсім іншу людину. Немов не тільки та висота лишилась далеко позаду, а й та людина, що підбирала поранених, теж лишилася там, під тією висотою… «Так, я то добре знаю, що таке передова, — згадавши про Тализіна, подумав Синцов. — І ким би я не став — командиром полку чи начальником штабу, — до кінця війни ще натерплюся страху. І все-таки хочу ближче до діла. Коли вже тоді, після госпіталю, не взяв білого білета, тепер хочу йти до кінця».

Він думав про те, про що вже не раз думав на війні. «Буває й так: добре робить людину гіршою, а погане — кращою… Мене принаймні саме погане й зробило іншим, ніж я був до війни. Як я забуду ту переправу через Дніпро, коли німці рубали нас з автоматів згори, з берега, по головах, мов капусту сікачем? Або той відбитий у німців під Сталінградом табір наших військовополонених, де я знайшов Бутусова? Він і тепер живий і воює. І вже після табору його розжалували в рядові за те, що, командуючи ротою, не зважав ні на які накази і німців у полон не брав. І розжалуваний, і поранений, а недавно написав, що знову в стрій повернувся і знову ротою командує.

І також, як я, не хоче, щоб без нього війна скінчилась.

А чого я хочу на війні для самого себе? Як і всі, хочу лишитися живим. А крім цього, нічого особливого для себе й не хочу. Ільїн спитав, як би Тетяна подивилася на те, що я хочу в полк, схвалила б чи ні? Уголос сказала б: так! А що подумала б, не знаю. Якою вона хоче бути — це одне, а чи вистачить у неї на це сили — інше.

Людина багато чого хоче від себе. Та не на все вона здатна. Так зі мною. Так і з нею», — подумав він про Таню з новим приступом тривоги за неї.

Водій різко загальмував; перед машиною, заступаючи дорогу, стояв солдат з автоматом, позад нього темнів шлагбаум.

— Не часто бачимось, — були перші слова Артем’єва, коли Синцова привели в хату, де квартирував командир дивізії. — Востаннє п’ять з гаком місяців тому…

— Скоро шість, — сказав Синцов.

— Тим паче. Чаю? — Артем’єв кивнув на стіл. Там стояв термос і дві склянки. — Нічого іншого не пропоную, знаю — вже було.

— І чаю не хочу.

— А я хочу. Полюбляю на ніч. Іноді й серед ночі прокидаюсь, п’ю. — Артем’єв налив собі з термоса півсклянки чорного чаю й закрутив кришку.

— Навіщо мене викликають, не знаєш?

— Не знаю, мабуть, потрібен їм. Сам ваш Перевозчиков дзвонив: закінчив ти чи не закінчив у