Читати книгу - "Етюди про звичаї"

сховами вгору до Попіно. Вона з великими труднощами вилізла із зеленого ландо, що було їй до пари; товстуху годі було уявити без її ландо, а ландо — без товстухи.

— Ну ось і я, шановний добродію, — заявила вона, пропихаючись у двері кабінету слідчого, — та сама пані Жанрено. Ви звеліли мені з'явитися сюди, наче я яка злодійка.

Ці буденні слова, мовлені буденним голосом, уривалися астматичною задишкою й закінчилися нападом кашлю.

— Ох пане, ви собі не уявляєте, як мені шкодить вогкість. Я на цьому світі не заживуся, повірте. От я й прийшла.

Слідчий остовпів при появі цієї гаданої маршальші д'Анкр. У пані Жанрено було червоне, кругле, густо подзьобане віспою обличчя з низьким лобом, кирпатим носом; та й уся вона була кругла, наче гарбуз. Вона мала жваві очі селянки, простодушний вигляд, була гостра на язик, на її темно-русявому, забраному під чепчик волоссі красувався зелений капелюх із засохлим букетиком ведмежого вушка. На її величезні перса не можна було дивитися без сміху — коли вона кахикала, здавалося, ліф от-от трісне. Про жінок із такими грубезними ногами паризькі безпритульники кажуть: «тітка на тумбах». Зелена сукня, оздоблена шиншилою, личила вдові Жанрено як свині наритники. Одне слово, її зовнішність цілком відповідала її першій фразі: «От я й прийшла».

— Добродійко, — звернувся до неї Попіно, — вас підозрюють у зваблюванні маркіза д'Еспара з метою видурити в нього великі гроші.

— У чому, в чому мене підозрюють? — вигукнула вона. — У зваблюванні? Але ж, добродію, ви начебто чоловік статечний та ще й слідчий, то невже ви зовсім без клепки у голові? Та ви гляньте на мене! Це щоб я та когось звабила? Та я не годна навіть нахилитись і зав'язати на черевиках шнурки! Ось уже двадцять років я не ношу корсета — боюсь віддати богові душу. Це в сімнадцять я була тонка, мов очеретинка, та й гарна нівроку — от вам хрест святий, що правду кажу. Тоді я й вийшла за Жанрено, чоловіка славного, він соляні баржі водив. І син у мене народився, справжній красень, моя гордість; не стану хвалитися, але повірте, син вийшов у мене на славу. Служив він у Наполеона і не де-небудь, а в імператорській гвардії! А потім — біда! Мій старий утопився — і все пішло шкереберть. Я на віспу захворіла, два роки у своїй кімнаті просиділа, а вийшла звідти такою, як ви мене бачите: товстою, як діжка, спотвореною на все життя і вдовою безталанною… Ось яка з мене спокусниця!

— Але з яких же тоді міркувань, добродійко, пан д'Еспар давав вам…

— Величезні гроші, так? Ну ж бо, не соромтеся! Але з яких міркувань, мені казати не дозволено.

— І дарма. Нині його родина, стривожена не без підстав, порушила проти нього позов…

— О Господи Боже! — вигукнула жінка, жваво підхоплюючись на ноги. — Невже ж він постраждає з моєї вини? Та він — праведник, іншого такого на всьому світі нема! Ми все повернемо, пане слідчий, тільки не було б йому прикрощів, тільки б жодна волосинка не впала з його голови. Так і запишіть у своїх паперах. О Господи, Господи праведний! Побіжу-но я до Жанрено, скажу йому, що сталося. Ой, лишенько! Що ж це на світі коїться!

І товстуха кинулась до виходу, стрімголов скотилася по сходах і зникла.

«Оця не бреше, — подумав слідчий. — Ну що ж, зачекаємо до завтра. Завтра я піду до маркіза д'Еспара і про все довідаюся».

Хто пережив вік, коли людина бездумно гайнує здоров'я і сили, той здатний зрозуміти, який великий вплив іноді справляють на важливі події нічим не примітні з першого погляду випадковості, й не здивується, що дрібна обставина, про яку мова далі, виявилася такою значущою. Назавтра Попіно трохи занедужав, підхопивши хворобу, що не становить ніякої небезпеки і відома під досить недоречною назвою «нежить». Слідчого трохи лихоманило, і, не подумавши про те, що зволікання в такій справі може обернутися лихом, він залишився вдома, відклавши допит маркіза д'Еспара. Пропущений день зіграв у цьому випадку таку саму роль, як і бульйон, через який Марія Медічі в «день одурених» запізнилася на побачення з Людовіком XIII, що дало змогу Рішельє приїхати в Сен-Жермен першим і знову підкорити свого царственого бранця.

Та перш ніж ми вирушимо за слідчим і його писарем до маркіза д'Еспара, гадаю, варто бодай побіжно ознайомитися з домом, обстановкою і способом життя цього батька родини, якого дружина у своєму клопотанні виставила за божевільного.

— У старих кварталах Парижа подекуди можна побачити будівлі, споруджені на совість — їхній вигляд говорить історикові не тільки про любов до власної оселі, а й про бажання прикрасити нею місто. Дім, у якому мешкав тоді пан д'Еспар, на вулиці Узвіз Святої Женев'єви, належав до таких старовинних пам'яток; він був змурований з тесаного каменю і не позбавлений певної архітектурної вишуканості, але камінь почорнів від часу, а круті переміни в житті міста змінили будинок і ззовні, і зсередини. Високопоставлені особи, які колись населяли університетський квартал, вибралися звідти разом з вищими церковними установами, і в домі знайшли собі пристановище ремесла й пожильці, для яких він раніше не призначався. В минулому сторіччі там розміщалася друкарня, внаслідок чого паркет було зіпсовано, дерев'яні панелі забруднилися, стіни почорніли. Тепер у цьому аристократичному особняку, де колись жив кардинал, помешкання розгородили наново, і їх винаймали пожильці нікому не відомі. Архітектура дому свідчила, що споруджено його за часів Генріха III, Генріха IV або Людовіка XIII, в ту саму пору, коли неподалік будували палаци Міньйон, Серпант, палац Анни Гонзаго та розбудовували Сорбонну. Якийсь старий запевняв, що в минулому столітті цей дім називали особняком Дюперрона. Цілком можливо, що знаменитий кардинал збудував його або принаймні мешкав у ньому. В глибині подвір'я досі зберігся ґанок із кількома сходинками, в сад виходили через другий ґанок, притулений посередині внутрішнього фасаду. Хоча будинок був у вкрай занедбаному стані й добре облупився, у візерунку ґанкових перил та в скульптурному орнаменті обох фасадів історики можуть побачити натяк на плетені шнури, які прикрашали кардинальську шапку Дюперрона — наші предки полюбляли такі