Читати книгу - "Женя і Синько"

Дівчинка згребла його з плеча й посадила на руки. Він одразу притулився до неї й примружив зелені очі — так любив, щоб його приголубили.

— Ну-ну, так що у вас за свято?

Синько задер мордочку і з кумедно-серйозним виглядом зашепелявив:

— Колись ми збиралися в лісі, на галявині, душ сто, а то й більше, й танцювали. О, які то були карнавали, які ігрища! Аж ліс гудів! А як мій дядько Синтюх Безбородий на сосну вилазив і копитом вибивав на місяці, як на бубоні...

— Вигадуй, вигадуй, — усміхнулася Женя.

Синько перескочив на своє місце — на підвіконня, а Женя ковзнула під ковдру, де ще зберігалося її тепло, їм добре було так і зручно перемовлятися — вона з ліжка, а він з вікна.

Чортик чомусь посмутнів, задер мордочку і з нудьгою втупився на місяць. Про що він згадував зараз — хтозна. Може, й насправді у нього була велика рідня, бородаті дядьки й діди, і в ці світлі місячні ночі вони справляли гуртом веселий шабаш у лісі? Хтозна. Видно було, як від спогадів очі в Синька загорілися ще дужче — глибоким зелено-морським вогнем.

— Слухай, Синько, — кинула Женя, щоб повернути його думки на інше. — Це добре, що ти прийшов. Допоможи мені. Післязавтра у мами іменини. Який сюрприз придумати?

Синько вишкірив на неї зуби і деякий час німо сидів, тільки морщив свою хитру волохатеньку морду. Потім стукнув кулачком по підвіконню й сказав:

— А я знаю, що ти хочеш! Знаю!

— А що? Скажи! Ти завжди вгадуєш мої думки.

— Ти хочеш того, сама не знаєш чого, щоб було таке — чортзна-яке. Правда?

— Ай, відчепись! Я з тобою серйозно, а ти...

— І я серйозно! Зараз принесу. Посидь!

Він цокнув ногами й свічкою знявся вгору. Кімната була вщерть налита молочно-голубим сяйвом, і в тому сяйві тільки заіскрився за чортиком слід, наче пролетіли з мерехтінням сніжини.

Де він був і скільки блукав — Женя не уявляла собі. Тепла м’яка дрімота знов почала підкрадатися до неї. Та от колихнулася штора, і Синько, як грудочка холоду, гупнув на ліжко. Покректав, відхукався з морозу і тицьнув їй у руки щось тверде й холодне — наче мерзлу картоплину.

— Що ти приніс? Я не бачу.

— От не баче, сліпко! Дивись! — Чортик розтулив долоньки, і в його жмені холодним вогнем заряхтіля жарина. Світло упало на той клубочок, що він приніс. І клубочок виявився... знаєте, чим? Цибулиною. Звичайною невеличкою цибулиною, внизу висіла навіть китичка корінців, а до них поприсихали клубочки землі.

— Цибуля, — розчаровано протягла Женя. — Що з нею робити?

— А ти не спіши! — буркнув Синько. — Посади у горщечок, це раз. Постав на вікно, це два. І третє — поливай теплою водою. Тоді побачиш...

— Добре. Я так і зроблю. Тільки ти не хитруй, а покажи, що в тебе за вогник. Ну, чого набурмосився?

— Бо не можна! — сказав Синько й сховав кулачок за спину.

— Це мій секрет.

— Покажи! В тебе й так багато секретів!

— А будеш мовчати?

— Питаєш! Ми ж з тобою давно домовились.

— Ну тоді... Тільки тс-с-с! Дивись: це маленьке бугало. Мій вогник, що передав мені дід (я тобі вже розказував). Ось...

Він розтулив жменю, а там — світлячок. Живий, опалово-синій. Він світився, наче крижинка. Здавалося, той світлячок був холодний, з морозу, і міг розтанути в червоних долоньках Синька.

— Гарне бугальце! — прошептала Женя.

— Тс-с-с! Мовчи! Слухай, що далі казатиму. У ньому, в цьому маленькому бугалі, моє життя. Там, всередині, заховане. Дід казав: якщо я загублю бугало і якщо хтось знайде його й розтопче, я вмру...

— Ти що? Це вигадки!

— Еге, вигадки. А я боюсь. Підстав вухо, по секрету скажу: я ховав своє бугало в лісі, в Пущі-Водиці, в одному корчі. А там, я вже казав тобі, пісок почали копати, кар’єр. І куди я не кидався по лісу — скрізь газети й консервні банки. То я сюди прибіг, у місто, і тут заховав бугало — близенько...

— Де? — нашорошилась дівчина.

— Ні! Цього я нікому не скажу! Я останній Синько. Якщо вмру, більше Синьків не буде.

— Не бійся. Поки ми вдвох, ти ніколи-ніколи не вмреш. Я тебе захищатиму. Добре?

Синько буцнув її головою — жартуючи; на його мові це означало: спасибі.

Місяць тим часом сховався за димар сусіднього будинку. Була вже, мабуть, пізня година. Женя покрутила в руках цибулину, подумала, куди сховати, і поклала її поруч, біля подушки, витиснувши кулачком ямку.

— І я одного боюсь, — зітхнула вона крізь дрімоту.

— Кого? Бена?

— Та ні! — злегка пересміхнулася. — Снився мені той Бен! Ми з ним посварились. Навіки!.. Я боюсь іншого. Післязавтра у нас мамине свято. Знаю, гарно буде: гості, музика, сміх. А тільки тато... Вип’є трішки, візьме когось за полу і як заведеться!

— Не бійся! — таємниче шепнув Синько. — У мене ліки для нього є. Одворотне зілля.

— Яке, яке зілля?

— Одворотне. Порошечку такого натовчу.

— Ні, ні! — злякалась Женя. — Не треба ніякого порошечку. Ти такого натовчеш, я знаю!

— То давай інакше зробимо. Я сяду на серванті в куточку, щоб мене ніхто не бачив, і дивитимусь за твоїм Цибульком. А в мене око таке — за ким дивлюсь, той сидить смирно-смирненько, як заворожений, і на трибуни його не