Читати книгу - "Прощайте, мої п'ятнадцять літ..."

ми мали відчинити нишком, наче злодії, боячись, щоб вони часом не рипнули…

Спершу ми підійшли до огорожі якогось садка. У Яна був ключ од хвіртки, і от ми вже йдемо в імлистих сутінках по доріжках садка, потім перед нами виникають віконниці вітальні, і мій супутник спритно відчиняє їх гострим кінцем свого кишенькового ножа.

— Як бачиш, це зовсім просто! — каже Ян. — Можна подумати, що я кінчав спеціальну школу зломщиків, га?

Він дивиться на мене насмішкувато й лукаво, а я вся тремчу: це й справді скидається на пограбування.

Ян підштовхує мене в півтемну кімнату, і ось ми вже в кухні з закритими віконницями. Потім він вмикає світло й дивиться на годинника.

— Тридцять п'ять хвилин на шосту! «Вона» буває в книгарні до сьомої. Отже, прийде не раніше, як десять хвилин на восьму. У нас ще є час, і ми можемо випити по чашечці кави.

Та в мене не було аніякісінької витримки зломщиці, а тому я рішуче заперечила:

— Ні! Давай скінчимо все якнайшвидше. Роби, що ти маєш тут зробити, і ходімо звідси.

Але Ян уже виймає з буфета чашки. Обернувшись до мене, сміючись, каже:

— Зрештою, покладися на мене, Фанні! Повір: я не збираюся вчинити якийсь злочин! Поки немає певних доказів протилежного, я тут у себе вдома. Мене ж звуть іще Ян Оффланж, правда? І ти добре знаєш, що вона хоче тільки одного, щоб я повернувся в цей дім!..

Випивши каву, ми старанно поприбирали чашки — щоб не залишати слідів нашого перебування — потім Ян повів мене у передпокій, до сходів на другий поверх.

— Почекай хвилинку…

Він увійшов до однієї кімнати. Догадуюся, що то його кімната. Мені так хотілося б увійти слідом за ним, проникнути в цей світ Яна-дитини, Яна-підлітка, світ, якого я зовсім не знала, про який він ніколи не хотів говорити. Та він уже стоїть на порозі, тримаючи в руках гасничку, потому рушає вперед і відчиняє двері, за якими видно сходи нагору.

— Іди за мною! Напрям — горище, комора, третій поверх.

Ми сходимо на горище. Спершу я помічаю тільки якихось білих привидів, що широко розкинули руки, ніби перегороджуючи мені дорогу: то сушиться на вірьовках білизна. Ми нахиляємо голови й проходимо далі.

Ян пояснює мені:

— У нас на горищі три комірчини. Одну ми оце пройшли, потім ще одна, колись вона завжди приваблювала мене, — наша, сказати б, «гардеробна» чи «костюмерна», — там стоїть чудова стара скриня, в яку ховають костюми ряджених. І, нарешті, отам, праворуч, — антресолі. З усіх трьох комірок у цій останній — найтемніше й найстрашніше, і, коли я починав бешкетувати, мене саджали саме туди.

Коротка усмішка пробігла по його устах: видно, він згадав щось. І раптом вигукнув:

— Ходімо, подивишся, Фанні! Усі мої іграшки складено там…

Він подає мені руку, і ми входим у вузький чорний прохід, — оце й є та страшна комірчина, антресолі, її тьмяно освітлює електрична лампочка, що висить у тій коморі, де сушиться білизна. Скісна рублена стіна сходиться під гострим кутом з підлогою, тут лежить купами всякий мотлох: колиска, повна-повнісінька слоїків і горняток з-під варення; колекція старомодних абажурів; ціле військо стоптаних шкарбанів, що геть порозсихалися від старості і валяються долі, неначе трупи на полі бою. А за всім цим, ген-ген у глибині,— не знати й що, чого я вже не годна була розгледіти. Можливо, то причаїлися по кутках якісь чудовиська, що мирно дрімають тут довгі століття…

Ян засвічує свій електричний ліхтарик.

— Дивись!

— О! Яне, які ж вони прегарні!

— То ї ї чоловік сам поробив усе це для свого малого синочка. Ти ж знаєш: для першого маленького Яна. Непогано майстрував, правда?

Перед нами громадилася сила-силенна різних дерев'яних будиночків, палаців, різьблених, розмальованих чи вкритих лаком. Ось маленький коник скаче галопом. А онде Ноїв ковчег, населений тонко й майстерно вирізьбленими фігурками різних тварин, і у всіх у них такий розгублений вигляд! «Ну, то як: всесвітній потоп уже скінчився чи ні? — здається запитують вони. — Чи можна нам знову зійти на землю?»

Стоячи навколішках на холодних плитках підлоги, я захоплено порпаюся серед цих скарбів, наче маленька дівчинка, перед якою немов відчинили браму раю. Ян мовчки стежить за мною.

— Зовсім як дитина! — сміється він. — Признайся, ти, мабуть, тайкома бавишся ще іграшками, га?

Та цього разу я зовсім не образилася, коли він назвав мене дитиною. Сприйняла це скорше як комплімент.

— Ну, а тепер — до роботи! — каже Ян. — Ми й так уже згаяли багато часу.

І він тягне мене до «костюмерної», знову беручи в руки гасничку. Нічого не вдієш, доводиться спускатися на грішну землю: справді-бо, ми прийшли сюди не гратися. І знову все в мені здригається зі страху: а що, як жінка в чорному повернеться раніше? Що коли вона підніметься сюди й застукає нас зненацька?

Та Ян, здається, зовсім не сушить собі тим голови. Він дає мені настанови, запалюючи гасничку, бо тут, на горищі під дахом, таки досить холодно.

— Слухай мене уважно, — каже він. — Ми шукаємо один пакунок. Пакунок приблизно отакого розміру. — Розводить руки, показуючи, який має бути отой згорток. — Замотаний він у синій папір.

Гніт гаснички раз у раз западає, пригасаючи, Ян підкручує його і нараз хапає мене за плечі:

— Ми повинні знайти цей пакунок, неодмінно, чуєш, Фанні? — Очі йому палають диким блиском. І я відчуваю, як страх охоплює мене. — Для цього ми й приїхали до Бове. Його треба знайти за всяку ціну, розумієш?

Я схвильовано спитала:

— Яне, скажи мені… Що там у ньому? Я краще шукатиму, коли буду знати, що саме треба шукати.

Він якусь мить вагався. Нарешті, зважився:

— В ньому дитяча