Читати книгу - "Вийди і візьми"

багато, хоч, може, й мало, зупинився, приваблений розмовою, що точилася неподалік від кіоска, де за дня продавали цигарки. Почуте справило на нього ще глибше враження, ніж жінка з дитиною.

За склом знизу догори ряхтіли різними назвами, барвами і картинками пачки, а віконечко, крізь яке здійснювався акт купівлі та продажу, було опущене. У невеличкому просторі між кіоском і навислим над ним будинком, що були повернуті один до одного спинами, росло кілька кущів, куди завертали пішоходи, заскочені фізіологічними процесами, на які людина має лише обмежений вплив.

На викладеному потрісканими від часу і якості бетонними плитами просторі перед кіоском ріс явір, під яким стояла єдина лава. Знелюднілими вечорами, що переходили в розріджені ліхтарями ночі, алкогольне життя, яке спалахувало за кіоском, переміщалося сюди. Вряди-годи тихий триб перетворювався на вовтузню, а вовтузня розроджувалася веремією, від якої скрикувало, розбиваючись, скло.

З обох боків майданчик відкривався на дорогу і тротуари, вздовж яких росли південні дерева катальпи, що плодоносили схожими на худющі банани неїстівними висюльками. З останнього, ще не описаного боку, здіймався на людський зріст кам’яний мур — рештки середньовічного валу, що оточував місто. Бувши малим і геть провінційним, воно мало історію, що губилася в туманах, надихаючи краєзнавців і літераторів, які збирали черепки, залишені від минулого, що їм уява поетів надавала яскравості. Відскакував від нього, який на своєму віку бачив пращі й гармати, пожбурений камінь. Лише мох тримався декоративним батистом, так що здавалося, наче мур — то й уся історія.

Сама субстанція міської ночі схиляла до тиші та вмиротворення, події відбувалися нишком, веремія затіювалася рідко, спричинені криком і дзенькотом розриви хутко затягувалися, після чого на годинку-другу западала досвітня тиша, вимітувана до решти вітром.

Була пора, коли б’є баська, нагадуючи про настання за тиждень Великодня. Висушивши бордюри і плити, сонце бралося за післязимову землю. Проміння пекло в спину, тоді як спереду продував вогкуватий вітер підворітень, який і доніс до нього глумливу фразу.

— Ви не розумієте, — Жак запротестував. Йому складно було виразити свої відчуття; сплетеним подумки в подобу речення, їм бракувало слів, що заповнили би кричущі прогалини.

— Йдеться зовсім не про те… — Жакові було так, наче пробивається крізь морок. — А про одухотворене.

Раптом його, який щойно хотів і не знаходив слів виразитися, прорвало — слова полилися, наче хтось невидимий суфлював йому:

— Одухотворене, піднесене. Його не варт сприймати буквально і тим паче втоптувати в багнюку. Зрозуміло, що народився, як усі, — як же інакше ввійти у світ? Ми ж вільні обирати, що бачити — любов чи злягання. Тільки піднявшись над власною дріб’язковістю, ми нарешті відчуємо її, містерію його наділеного цнотою зачаття. Навіть якщо все, геть усе, написане про нього, вигадка. Бо людина з’являється на світ невинною…

Ті, до яких промовляв, перезирнулися. Тоді один з них, звертаючись до другого, повів таку мову:

— Ось нарешті хтось, хто зможе нас просвітити.

Неприємний скрегіт голосу, як ото рипить іржавий метал, шугонув у Жакову пам’ять, нічого звідти, крім порохів, не вибивши. Вони провели Жака до лави під явором і вмостилися, один з одного боку, інший з іншого. Жак намагався витлумачити їм, як тямив і міг. Час до часу обоє вкидали полінця реплік, підтримуючи вогонь, доки без того нелюдне окілля спорожніло, а вечір запнув катальпи чорним серпанком.

Зажевріли ліхтарі; коли один із них підвівся, Жак теж поривався підвестися — була найвища пора шкандибати домів, одначе другий поклав на нього свою важку руку:

— Он только пасцать. Нам дуже цікаво й важливо слухати арґументи.

Споночіло. Жак без угаву балакав… Від раптового тепла, джерело якого зосереджувалося в потиличній частині, зробилося млосно і лагідно. Жак поточився.

Вони обнишпорили потріпані кишені та, не знайшовши нічого іншого, крім кількох монет, зав’язаних у вузлик картатого носовика, озброєних піхотинців і кавалериста на пластмасовому коні, затягли безживне тіло в кущі, з яких по кількох годинах переливчастий спів дрозда провістить світанок, що зійде скорботним спокоєм над плахою одкровення і злочину.

Жінка
18

Було вогко і темно, мов у в’язниці. Заціпенівши, Тереса слухала, як ляскають оббиті металом підошви, й аж коли відлуння стихло, дала волю стримуваним усі ці дні сльозам. «Не наближайся!» — кричала, і погляд, що спопеляв її в мороці ночей, тьмянів і гас.

Так почалася пропасниця. Тереса надовго впадала в забуття, не розрізняючи облич, а голоси, що шепотіли над нею, зливалися в шум струмка, до якого тягнулися і не могли дотягтися її пересохлі від спраги губи, наче була землею, що знемагала від посухи, тоді як неподалік жебоніла вода.

Пропасниця протривала шість тижнів і одного дня відступила, щоб більше не повернутися. Тереса, в якій повільно відроджувалося життя, вже могла пересуватися, не потребуючи сторонньої допомоги, проте служниця й далі опускалася разом із нею на лаву, йшла назирці, сумирно чекала, перебираючи вервицю, коли Тереса схилялася назустріч квітам, що барвами і пахощами опиралися затвірництву, яким було оточено її, бранку на краю світу.

Тереса оживала, як природа на місці пожежі. Тут, де усамітнитися могла лише в непривітній келії і де найменший крок не залишався непоміченим, почувалася майже вільною. Коли позаду замкнулися спершу монастирські брами, а потім двері, Тересі здалося, що її живцем поховано в домовині. Та мур відгородив її й від моторошних днів, що намагалися досягнути, зачепити, подряпати, мов хижий звір.

Тріпотіла від найменшого шереху, вслухалася в тишу, доки її, мов спогад, протинав скрекіт нічного птаха. Лежала горілиць серед оспалої монастирської тиші, і її ще таке коротке життя зринало перед Тересою порізненими картинами. Її дід, який двадцять років провоював на боці регулярного війська, обборознив межу своїх володінь револьвером, з яким ніколи не розлучався. Про його кулю казали, що вона швидша, ніж помисел