Читати книгу - "Голова Дракона, Леонід Михайлович Тендюк"

class="book">— Що тут доброго? — запитав я.

І тієї ж миті лісовий аполлон зробив останній крок: гойднувши ліану, опинився поруч нас.

Настороженість його не зникла, і списа він не випускав.

Лота заспокоїла, сказала, що ми, хоча й іноземці, але «соа», тобто мирні, і його не скривдимо.

— Мпіве?[38] — запитав він.

Почувши ствердну відповідь, краєчком уст посміхнувся. А очі — допитливі й суворі — нас пронизували й вивчали.

Хто б ми не були — на його переконання, чужинці, прийшли із злом. З давнини темношкірі остров'яни від білих зазнавали тільки горя.

Барарата, тобто стеблина (так звали того лісовика), з діда-прадіда жив на Носі Мазаві. Як соки у галузці лехібе али — великого лісу, — так у нього в жилах текла кров рідного племені.

Силу-силенну книг написали люди про работоргівлю, піратство й невільницькі базари Карібського моря та західного узбережжя Африки. Проте й острови Індійського океану, від давнини до сьогодні,— вселенський базар: тубільці, їхні землі ставали власністю «покупців» — загарбників.

Хто тільки не простягав сюди рук! Португальці, голландці, французи, англійці…

Людей продавали, вивозили в рабство. Чимало забрали і з Носі Мазави. Але ж не всіх, і корінь тубільного роду не вчах.

Американці, прийшовши недавно, вчинили інакше. Вони раз і назавжди вирішили покінчити з аборигенами — одних вивезли з Носі Мазави невідомо куди, інших загнали в концентраційні табори — резервації.

Спочатку взялися за архіпелаг Чагос, потім — за Носі Мазаву, острови, що, як писав кореспондент англійської газети «Морнінг стар», Сполученим Штатам дісталися, «ніби після вибуху нейтронної бомби, — земля без людей — чистими».

Ось на цій землі без людей і переховувався Лотин земляк Барарата.

Дівчина, з його слів, переповіла нам про долю носімазавців — жителів невеличкого острівного висілка, розташованого за кілька миль на захід від Яо-Ватономбі.

То було багато днів тому. У виселок, де були фосфатні виробки, дійшла чутка, ніби з сусіднього села всіх кудись збираються вивозити. Ніхто цьому не повірив, аж поки Гасан-Анцанца — сільський наглядач — оголосив велику сходку.

Люди, як завжди, зібралися біля резиденції — довжелезного, вшитого цинком, сарая. Там була контора. В одній із кімнат жив з дружиною наглядач.

Ім'я його Гасан, але остров'яни, зазнавши від нього немало лиха, називали наглядача анцанца, тобто — акула, бо жорстокістю він був схожий на морську хижачку.

Отож і цього разу остров'яни від нього нічого втішного не ждали.

Гасан-анцанца прийшов не сам. Разом із ним на поміст перед резиденцією піднялися незнайомі білі люди: їхній самбо-міаді, корабель, став недалеко від берега, за рифом.

Ця сільська акула, Гасай, мабуть, могутніший за чаклуна, за самого ківа — злого духа, якому нічого не варто довести до безтями людину.

Ніхто до пуття не знав, звідки в тутешніх місцях з'явився наглядач. Говорили, що десь ніби на заході є земля, великий острів, на якому Гасан раніше жив. Там він і навчився грамоти, а ще — командувати людьми.

Прибувши сюди, він показав, на що справді здатний. Немилосердний, жорстокий князьок! Так, як оті загребущі, насаджені на рухливу металеву стрічку — транспортер — черпаки, вгризаючись, руйнують незайману фосфатну землю, — так робота, на яку Гасан-анцанца виганяв людей, виснажувала їхні м'язи й душі.

І порятунку не було: все належало Гасану та вахіні — білим чужинцям, які припливали по добуте добриво.

Ось цей повелитель і звертався нині до тубільців, перекладаючи їм те, про що говорив високий білий чужинець, зодягнений у зелену військову форму.

Не всі його слова були зрозумілі остров'янам, але основне вони збагнули: Носі Мазава — чудовий острів, проте поклади гуано й фосфатів уже вичерпані. Тож його треба якомога швидше залишити.

— Вам на поміч, — немов жаба, заквакав Гасан, — прийшли друзі всіх народів — американці. Америка — велика земля, вона може нагодувати й напоїти навіть тих, хто живе від неї далеко. І вожді з тієї прекрасної країни послали на Носі Мазаву свій військовий корабель, щоб він вас порятував і від цих жахливих ям-кар'єрів, які лишилися після забраних покладів, перевіз на інший, щасливий острів. Ну, а Носі Мазаву наші великі брати-американці зроблять знову квітучим: позасипають ями, збудують причали. І, може, колись ви захочете знову вернутися додому.

Люди стояли пригнічені й безмовні. На роздуми не давали часу. Гасан повідомив: остров'яни мають право лише забігти в «компаунд» — величезний, накритий толем сарай-нічліжку, чи в хижки, де жили їхні сім'ї, взяти одяг та дітей.

— І всім одразу ж сюди! — як завжди суворо, додав.

Охочих переселятися на «щасливий» острів виявилось мало. Майже ніхто з тубільців не повернувся до резиденції.

Ось тоді-то великі «брати» — американці — й заходилися годувати й поїти своїх менших братів. Влаштували облаву, силоміць заганяли охоплених жахом остров'ян на корабель. І люди, вже з борту того самбо-міаді, кидалися у воду, пливли до берега.

Сльози. Крики. Плач.

Щоб не лишити в тубільців найменшої надії на вороття, американці підпалили їхні хижки, «компаунд». У розпечене сонцем небо чорним смолоскипом піднявся стовп вогню й диму.

Носі Мазаво, Світлий острове, прощавай! Ти стаєш мертвим, мертвим, мертвим…

Американцям усе-таки не вдалося взяти всіх остров'ян. Дехто втік, і з ними Барарата.

Спочатку втікачі переховувалися неподалік від колишнього висілка, в лісі, а коли кількох із них схопили і там же, на узліссі, розстріляли, — Барарата й ще четверо остров'ян пішли геть від берега — далеко в джунглі.

Минали дні, місяці. Тубільці стали обачніші, жодного з них переслідувачі